Герої (не)війни [Про мертвих, живих і ненароджених]

У цей момент в очах Лілі з’являються сльози. Сашко відривається від іграшок і дивиться на маму. Вона швидко себе опановує.

— Живу двома такими, я би сказала, напрямками, цілями. Перше — син, а друге — пам’ять про Сергія. Бо, знаєте, в нас сім’я була дуже гарна, дуже любили одне одного. Малий — він копія тата. Через те хочеться оставити такий слід про нього для сина, для батьків, і щоби решта не забувала. Дуже багато зроблено, щоб пам’ять про нього лишилася. Ви це можете побачити по сторінці у Фейс­буці. Музеї, турніри, вечір пам’яті героя. То не просто так, не просто так це все далося. Дуже багато клопотань зібраних подано. Бо так виходить, що в нашій державі, коли почують про того чи іншого справді героя, то не завжди це швидко буває і не завжди це взагалі буває. Плюс різні турніри проходили у нас вдома, в нього в батьків. Про нього куточок зробили в музеї військово-історичному.

Якось в нас було, що ми вулицю перейменовували. І друзі запропонували перейменувати вулицю Радянська — це центральна, на якій він жив, виріс. Ну, хіба він не заслужив? І був момент, коли ми попросили допомогу побратимів. Вони зібрались, приїхали. Вони і так багато разів до нього приїжджали. Прямо на сесії виступили, кажуть: «Як це так? Наш побратим, канешно, ми підтримаємо». Вони молодці, на всі заходи приїжджали, на два турніри пам’яті. І на вечір пам’яті приїхали і вручили ще нагрудний знак бійця 25-го батальйону і три нагороди. Три нагороди, посмертно, за служіння українському народу, народному руху, велике серце і за жертовність…

Вони дуже його, я ж вам кажу…

А ще такий випадок вам розкажу. В соцмережах, ВКонтакті, наша сторінка, Сєрьожина. І десь новина проскочила з Дебальцевого. І жінка одна з Дебальцевого добавила собі на стіну запис про хлопців, які загинули, 25 чоловік у Дебальцевому. І її чоловік також. І я написала, що, може, ви знали щось про них. І в нас почалася переписка з ними. Вони не то що знали, вони навіть пам’ятають, як його проводжали в останню путь. Вони помнять, що позиція була біля їхнього будинку недалеко. І дітки їхні бігали, солдати їм мед давали, цукерки, шеврони. А вони, у свою чергу, помагали їм, прали форму, ще щось. Коли переїжджали вже звідти, — у них дітки 8, 4 і 3 роки — то Сєрьожа з хлопцями помагали їх вивозить з-під обстрілів. Був такий період, Сєрьожа казав, що вони мирних вивозили. Але коли він уже загинув, вони були у таборі переселенців у Дніпропетровську. Коли вони дзвонили родичам 7 жовтня (а чого запомнили 7 жовтня, бо чийсь був день народження тоді) і коли говорили по телефону, то покидали телефони, думали, що це обстріли. А потом вспомнили, що це не обстріли, то проводжали в останню путь Сергія. Оце мені писали таке. Як мама Сєрьожина читала, вона плакала.