Що таке антична філософія?
- Автор: Адо Пьер
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Новий Акрополь
- ISBN: 978-966-97200-2-3
- Переводчик: Сергей Йосипенко
- Жанр: Философия
Электронная книга - «Що таке антична філософія?». Краткое содержание книги:
Зрозуміло, що книга, написана з таких позицій, не обмежується викладом «поглядів» античних філософів: за улюбленим висловом її автора вона покликана не лише інформувати, а й формувати. Розповідаючи про античну філософію як історичний феномен, твір пропонує читачу авторське розуміння філософії і, що можливо є найважливішим, спосіб прочитання філософських (і не тільки античних) текстів.
Книга вперше презентує наукову спадщину видатного філософа-антикознавця українською мовою.
Зв’язок, який, за Плотином, існує між філософським дискурсом та вибором існування, добре підсумовуються фразою філософа, спрямованою проти гностиків:
Коли кажуть «Бог», не живучи реально доброчесністю, «Бог» є лише словом[514].
Лише моральний чи містичний досвід може надати змісту філософському дискурсові.
Неоплатонізм після Плотина, теургія
Неоплатонізм після Плотина, який уособлюють головним чином Ямвліх, Сіріан, Прокл та Дамаскій, може здаватися здебільшого розвитком ієрархічної системи Плотина. Але, як ми казали раніше, для нього характерне гігантське зусилля із синтезу найбільш розрізнених елементів філософських та релігійних традицій усієї Античності. За давньою традицією, платонізм ототожнюється тут з піфагореїзмом; утім, аристотелізм тут виявляється узгодженим із платонізмом тією мірою, якою тексти Аристотеля, витлумачені, однак, у платонівському дусі, належать до першого етапу загального плану навчання неоплатоніків, яке полягало у поясненні певної кількості трактатів Аристотеля[515], а потім — діалогів Платона[516], відповідно до етапів духовного поступу.
Однак, гармонізація не зупиняється в цьому пункті. Намагаються також узгодити між собою філософські традиції та традиції, засновані на одкровеннях богів, такі як орфічні тексти чи «Халдейські пророцтва». Таким чином, йдеться про систематизацію усього, що дано в таких одкровеннях — орфізму, герметизму, халдейства з філософською, з піфагорійською та платонівською традицією.
Таким чином, доходять до того, що може здатися нам неймовірним жонглюванням. Неоплатоніки здатні віднайти різні класи богів «Халдейських пророцтв» в кожному ході думки діалектичної аргументації, що застосовується до знаменитих гіпотез щодо Єдиного, розвинутих в «Парменіді» Платона. Втім, ієрархії понять, отриманих штучно з діалогів Платона, тут починають у всіх своїх деталях відповідати ієрархіям орфічних та халдейських сутностей. Таким чином, халдейські та орфічні одкровення проникають в неоплатонічний філософський дискурс. Однак, не потрібно уявляти собі, що неоплатонічний філософський дискурс є лише суцільною мішаниною. Насправді, будь-яка схоластика є раціональним зусиллям з екзегези та систематизації. Вона зобов’язує розум до інтелектуальної гімнастики, яка, зрештою, має здатність формувати і розвиває здатність аналізувати концепти та логічну строгість: можна лише захоплюватися спробою Прокла, який намагається викласти more geometrico[517] етапи появи істот у своїх «Основах теології». Коментарі Прокла на Платона є чудовим монументом екзегези. І якщо вдатися до іншого прикладу, рефлексії Дамаскія з приводу апорій, характерних для понять «Принципу цілого», досягають великої глибини. Зовсім не дивно, що «система» Прокла глибоко вплинула на всю історію західної думки, особливо доби Відродження та німецького романтизму.
Саме екзегезі текстів Аристотеля та Платона була присвячена діяльність неоплатоніків після Плотина. Певна кількість їхніх коментарів на Аристотеля будуть перекладені латиною і відіграють непересічну роль в тих тлумаченнях цього філософа, які будуть запропоновані в Середньовіччі.
Для пізніших неоплатоніків, так само як і для Плотина, філософський дискурс був тісно пов’язаний із конкретними практиками та зі способом життя. Однак, для Плотина життя згідно з Розумом полягало у філософському житті, тобто в аскезі та моральному і містичному досвідові. Зовсім інакше було у випадку пізніших неоплатоніків. Вони, без сумніву, зберігають філософську практику аскези та доброчесності[518], однак розглядають як однаково важливу і навіть, у випадку Ямвліха, як ще важливішу ту практику, яку вони називають «теургічною». Слово «теургія» постає лише в II столітті нашої ери, воно, здається, було запропоноване автором чи авторами «Халдейських пророцтв» для позначення ритуалів, здатних очистити душу та її «безпосереднього носія» — астральне тіло, з метою дати їй змогу споглядати богів[519]. Ці ритуали передбачали омивання, жертвопринесення, заклинання з використанням часто незрозумілих ритуальних слів. Від магії теургію відрізняє те, що вона не претендує на примус богів, а, навпаки, полягає у покорі їхній волі шляхом виконання ритуалів, які вважаються встановленими ними самими. Зовсім не теоретична філософія, говорить Ямвліх[520], а ритуали, яких ми не розуміємо, і тільки вони можуть забезпечити наше єднання з богами. Ми не можемо встановити їх силою нашої думки, оскільки в такому випадку їхня ефективність залежала б від нас. Самі боги ініціюють ритуали і саме вони обирають матеріальні знаки, «святі таїни» — якщо дозволити собі так сказати, які притягують богів і уможливлюють контакт з божественним і бачення божественних форм. Отже, ми маємо тут своєрідне вчення про рятівну благодать. У цій концепції ідея містичного єднання не зникає, однак вона розуміється в загальному контексті теургії. Верховний Бог, як і інші боги, може явити себе раптом душі в містичному досвіді[521], за посередництва того, що Прокл називає «єдиним душі», тобто за допомогою її вищої і трансцендентної частини; це «єдине душі» відповідає, у свою чергу, своєрідному знакові, який у звичайній теургічній практиці притягує богів в душу.
514
Еннеади, II, 9 (34), 15, 39—40.
515
Про гармонізацію Платона та Аристотеля див: Hadot І. Aristote dans l’enseignement philosophique néoplatonicien // Revue de théologie et de philosophie. — 1992. — T. 124. — P. 407—425; про уявлення неоплатонівських коментаторів про твори Аристотеля див.: Hadot І. Simplicius. Commentaire sur les Catégories. Fasc. I. — Leyden, 1990. — P. 63—107.
516
Див.: Festugière A.-J. L’ordre de lecture des dialogues de Platon aux V–VI siècles // Etudes de philosophie grecque… — P. 535—550.
517
С. 222 — «геометричним чином», тобто у спосіб, у який доводяться теореми в геометрії.
518
Див., наприклад: Masullo R. Il Tema degli «Esercizi Spirituali» neila Vita Isidori di Damascio // Talariskos. Studia Graeca Antonio Garzya sexagenario a discipulis oblata. — Napoli, 1987. — P. 225—242.
519
Див.: Lewy H. Chaldaean Oracles and Theurhy. — Paris, 1978, 2-е éd.; Saffrey H.D. Recherches sur le néoplatonisme après Plotin. — Paris, 1990. — P. 33—94: Hadot P. Théologie, exégèse… — P. 26—27.
520
Ямвліх, Про єгипетські містерії II, 11.
521
Див.: Sheppard A. Proclus’ Attitude to Theurhy // Classical Quarterly. — 1982. — T. 32. — P. 212—224; Saffrey H.-D. From Iamblichus to Proclus and Damascius // Classical Meditterranean Spirituality / Ed. by A.H. Armstrong. — New York, 1986. — P. 250—265.