Що таке антична філософія?

Філософське життя та філософський дискурс є неспівмірними головним чином тому, що вони належать до зовсім різних порядків. Те, що є суттєвим для способу життя — досвід певних станів, певні внутрішні схильності, повністю вислизає від вираження у філософському дискурсі. Це найчіткіше проступає у платонічному досвіді любові, можливо, навіть в аристотелівській інтуїції простих субстанцій, і особливо — в єднальному досвіді Плотина, цілком невисловлюваному у своїй своєрідності, оскільки той, хто про нього говорить, коли досвід є завершеним, не перебуває більше у тому самому психічному стані як тоді, коли він переживав цей досвід. Але це справедливо також щодо досвіду життя епікурейців, стоїків або ж кініків. Життєвий досвід чистого задоволення чи відповідності собі самому та Природі належить зовсім іншому порядкові, ніж дискурс, який його приписує чи описує його ззовні. Ці досвіди не належать порядкові дискурсу чи тез.

Відтак неспівмірні, але й нероздільні. Немає дискурсу, що заслуговував би на назву філософського, якщо він відокремлений від філософського життя, немає філософського життя, якщо воно не пов’язане тісно з філософським дискурсом. Утім, саме тут міститься внутрішня небезпека для філософського життя: двозначність філософського дискурсу.

Насправді, всі школи викривали небезпеку, на яку наражається філософ, якщо уявляє собі, що його філософський дискурс може бути самодостатнім, не перебуваючи у злагоді з філософським життям. Вони постійно нападали на тих, хто, якщо скористатися термінами платоніка Полемона[528], намагався здобути визнання своєю вправністю в аргументації за допомоги силогізмів, але суперечив сам собі поведінкою у своєму житті чи, як говорить епікурейська сентенція[529], хто вдавався до порожніх дискурсів, або ж, як говорить стоїк Епіктет[530], хто розмірковував про мистецтво життя людей замість того, щоб жити самому як людина, і хто, згідно з виразом Сенеки, робив з любові до мудрості (philosophia) любов до слова (philologia)[531]. Традиційно тих, хто розвивав філософський дискурс напоказ, не намагаючись зробити своє життя відповідним своєму дискурсові або ж діяти у такий спосіб, щоб їхній дискурс випливав з їхнього досвіду та їхнього життя, філософи від Платона та Аристотеля[532] і аж до Плутарха називали «софістами»; Плутарх же наголошував, що коли ці софісти зійдуть зі своїх кафедр і покладуть свої книги та підручники, вони будуть не кращими «в реальних справах свого життя», ніж інші люди[533].