Стежками холодноярськими. Спогади 1918 – 1923 років
- Автор: Дорошенко Михайло
- Год: 1973
- Язык: украинский
- Год: Накладом автора
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Стежками холодноярськими. Спогади 1918 – 1923 років». Краткое содержание книги:
Отаман Ґонта, в свою чергу вирішив лишатися на своїй любій Звенигородщині, Хмара залишив собі округу Чути і Чорного лісу.
Завгородній має намір піти на захід, а покищо, тепер в цей непевний час вирішили розділитись з Хмарою. Біля ж Хмари залишаються всі ті, які хочуть відійти. Хмара почав дбати про ліквідацію свого загону як найшвидше. Він почав видавати посвідки й гроші і спрямовував хлопців переодягнених в цивільне до Херсону, Миколаєва, Харкова й інші міста, де вже були свої люди, і там їх влаштовували на працю.
Коли в загоні нікого не залишилося, помандрував в далеку дорогу і сам Пилип Хмара. Після дворічного побуту і праці на виробництві, устаткувався і забрав до себе дружину й сина.
Ті, що не мали наміру самоліквідуватися, або ж планували мандрувати на Захід, десь в чужі краї, приєднувались до отамана Завгороднього, він погодився на це, тому що мав деякі зв'язки і знав західній світ.
А тим часом загостило літо. Населення працює на полях, обробляє свої ниви, дерева й ліси причепурились зеленим листям, повиростали густі й буйні трави і вся земля в запашному квітінню.
Ой; як же гарно стало на білому світі.
Цвірінькають пташки, щебечуть соловейки ранніми ранками і пізніми вечорами, а жайворонки в небі, а перепели в пашнях, а бджілки медоносні, а… Боже, яка краса! Тільки партизанам нема спочинку ні днем ні ночами, потрібно боротись проти завойовників за свою Батьківщину, їм гірше всіх на світі. Ворог міцніє і закріплюється.
Два роки минуло в боях. Блукали взовж і впоперек по правобережній Україні, від Дніпра до Вапнярки, а від Гніваня до Балти. Майже не було там місцевости, щоб партизани не знали її лісів та ярів.
— Ходити більше немає сил, а надій на краще май бутнє — ніяких… Жити хочеться і якось треба! — так іноді на дозвіллі міркували повстанці. Намагалися винести якесь рішення, Що було, те минуло! Побачимо, що буде далі! — підбадьорювали інші.
Літо 1922 року. Отаман Завгородній зі своєю групою розпочав перемарші, шукаючи шляхів переходу до Польші чи Румунії. А пробратися туди не так то було й легко. Прикордонна смуга сильно охоронялась, а крім того, виділяли ще й нагороди кожному, хто виявить втікача. А хто не виявить а сховає втікача — тому розстріл. Та все ж світ не без добрих людей, були такі, що й допомагали.
Дійшли повстанці до Богу, перейшли його і попрямували лівіше Вапнярки. Пробиралися лісами, але часті села не дуже сприяли конспірації.
Крім того виникла нова проблема: пробиратися закордон всією групою не можна, бо тому противилась Польща і велику групу вона могла б інтернувати.
Радили проходити лише малими групами 5—10 осіб, а такий перехід мусів би розтягтися не менше, як на місяць часу.
Такий повільний переход, в оточенні ворожої сили, перекреслював усі плани, що б проскочити мало помітними і без спротиву.
Пара таких груп встигло пробратися підчас кількоденних дощів і туманів, але так довго не було. За два чи за три дні все змінилось: настала гарна соняшна погода. Дальші спроби переходу припинились, бо при таких сухих сонячних днях, легко було себе виявити ворогові.
З усіх боків посунули частини Котовського і почалися знову часті сутички, з великими нашими втратами.
Лишатися в цій окрузі було вже безнадійно. Довелося вертатись назад.
Знову перейшли річку Бог десь біля села Люшнюватої, а потім попрямували до лісів: Голованівських, Покотилівських, Сучок, Лебедин, біля якого покрутилися трохи по селах та й подалися знову на Лавидівський, Вербовий, через Раєвський і Нерубай на Чорний і Чуту.
Дорогою робили іноді наскоки на залізничні станції та пошти, брали що було потрібно, а особливо забирали гроші, які, хоч були й безвартісні, але й необхідні. Без грошей теж було зле.
При кожному нападі червоні все більше натискали, та знищити нас не могли, бо партизани навчилися дуже скоро замітати за собою сліди.
Кінчався 1922 рік. Надійшла осінь, а за нею й третя повстанська зима.
Загін залишенців, із отаманом Завгороднім на чолі, пішов до лісів Чорного й Чути, де було пару землянок. Там була можливість перебути холод і привести себе до порядку. Робили деколи не значні, але й на більшу віддаль, вимарші. Доходили й до Холодного Яру та перебували там деякий час. Святкували там Різдво Христове.
В Холодному Яру і далі тримався Чирнота /Деркач/. Навколо нього спокій і тиша. Червоні стали обминати Холодний Яр, цим підлабузнювались до населення. До Чирноти надсилали листи і агентів та намовляли піддатись на амнестію.
Завгородній не радив того робити, щоб пізніше не жалували.