Стежками холодноярськими. Спогади 1918 – 1923 років
- Автор: Дорошенко Михайло
- Год: 1973
- Язык: украинский
- Год: Накладом автора
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Стежками холодноярськими. Спогади 1918 – 1923 років». Краткое содержание книги:
Так жорстоко комунари мстяться на своїх противників.
Михайло Дорошенко та Гриць Довженко, побратими по зброї 1920—22р.
Гриць Довженко передав дозвіл тій жінці й далі мешкати в його хаті та доглядати синочка. Сам же він діяв у партизанскім загоні аж до половини 1923 року, а потім, в час самоліквідації партизанки, змінив собі прізвище, так як і інші, назвав себе ГІлужником і став сибіряком. Одружився з партизанською розвідчицею Галиною, що походила з Лемвнтарівки, і помандрували обос на Волинь, де вони дістались до Шляхової і там замешкали. Добрі приятелі допомогли знайти працю, влаштуватись і там вони щасливо прожили п'ять років.
Дружина Галина, як розповідав Гриць, дуже часто хв. — воріла, бо будучи розвідчицею довелось її зазнати багато труднощів, лиха, голоду і холоду, там і застудилась.
Після смерти Галини, перенісши ще одну болючу втрату, Гриць зійшовся з удовою, що була старша від нього на 14 років. В 1941 році, коли вибухла війна з німцями, Довженка обставини змусили залишити жінку, з якою прожив він 10 років і повернутися у своє рідне село Федвар. Там він поселився біля сина, у свойхаті.
Коли ж німці почали відступати, а насувалася знову з півночі комуна, Гриць Довженко вдруге залишає сина, рідне село і свій край та й мандрує у світ-заочі.
Пощастило йому пережити війну, еміграцію і добратися до С.Ш.А. Нині доживає віку в окрузі Чікаґо й належить до парафії Св. Софії.
Отамани Хмара і Завгородній пробули біля Ґонти більше двох тижнів, маючи можливість спокійно відпочити самім і дати відпочинок стомленим, виснаженим козакам. Потім знову повернулися до своїх лісів.
Ґонта ж із своїми партизанами, які не бажали піддатись червоним на їхню підступну амнестію, залишився на своєму старому, втоптаному місці. Зробивши реорганізацію свого і Гризлового загонів, він з козаками відпочивав та уважно слідкував за всіма рухами ворога.
Закінчувався місяць перемир'я, а Гоита ніякої відповіді Яхонтову не давав.
Яхонтов знову прислав свою делегацію, але цим разом уже без Дибенка і без представника вищої ранга, а тому Ґонта не схотів і говорити з ними. Тільки й сказав їм:
— Вертайтеся назад і більше до нас не праходьте. Досить з вас тих, яких вже заманили. Ми будемо чекати, та побачимо, що ви з ними будете робити.
Після закінчення перемир“ а знову почалася війна.
Червоні перші пішли в наступ, а партизани оборонялися, а згодом перейшли теж у наступ.
Боротьба настала жорстока, ніхто в боах не піддавався живим і про амнестію не думали. Ворог скаженів і нахвалявся, що всі банди скоро будуть знищені, Червоні розділили своє військо на частини та намагалиса оточити повстанців, але ті з оточення завжди щасливо виходили, бо звали свою місцевість, хоч і кривавились та складали жертви на вівтар Батьківщини …
Минуло чимало часу з того дня, кола в наслідок перемир'я, сотник Бойко і чотовий Пугач з сотнею повстанців відійшли до Звенигородки в штаб Яхонтова та Дибенка. Вони повірили в амнестію і пішли, щоб одержати, згідно обіцянок, вольну волю.
Настав 1922 рік. В кінці березня до отамана Ґонти в ліс прибув посланець і просив, щоб Ґонта провідав свого колишнього сотника Бойка в одному довіреному місці, де він переховується.
Переконавшись у щирості посланця, Ґонта взяв відділ козаків і однієї ночі поїхав на побачення.
В низенькій теплій хаті, при світлі полохливого каганця, Ґонту зустрів, шкандибаючи на ранену ногу, сотник Бойко і вони тепло потисли один одному руку.
А далі Бойко розповів таку історію:
— У Звенигородці в штабі дивізії нас зустріли дуже гостинно, з обіймами. Політкомісар Дибенко влаштував нам особливе прийняття з добрим обідом. На цьому обіді він промовляв до нас чистою українською мовою.
Він сказав:
— Вітаю вас, товариші, і радію, що нарешті ви усвідомили свої помилки та покинули того безглуздого Ґонту, який вас морочив та водив по лісах, що, як мені відомо, досягають і до Холодного Яру. Тепер радянська влада про вас турбується і зробить усе, щоб ви були людьми й повноцінними громадянами своєї радянської країни.
— Війна закінчена! — продовжував Дибенко. — Настав новий мирний час, коли ми з вами повинні відбудовувати зруйновану війною, батьківщину. Україна є і буде самостійною, ми маємо свій уряд, що міститься в Харкові, а згодом переїде до Києва. Вам, молодим людям, здібним до роботи треба вчитись і працювати для блага своєї рідної країни. Наша молода батьківщина вас потрібує і ви мусите їй допомогти.