Гобіт, або Туди і Звідти
- Автор: Толкин Джон Рональд Руэл
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Астролябія
- Переводчик: О. О’Лір
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Гобіт, або Туди і Звідти». Краткое содержание книги:
Написаний професором Толкіном для власних дітей, «Гобіт» відразу ж по виході у світ зустрів палке схвалення. Ця дивовижна історія, цілком закінчена та вивершена, водночас є преамбулою до «Володаря Перстенів». Видання, прикрашене чудовими ілюстраціями Алана Лі, задовольнить навіть найвибагливіших читачів.
— Ви всі спізнилися, — пробурчав він. — Я тут жду-жду, а ви собі п’єте-гуляєте і геть забули про свої обов’язки. Хіба дивно, що я заснув від утоми?
— Не дивно, — відказали вони, — тим паче причина зовсім поруч, у кухлі! Дай-но нам скуштувати твого снодійного, а тоді вже станемо до роботи! Не треба будити тюремника. Судячи з усього, він уже випив своє.
Тоді вони по черзі хильнули винця і зненацька страшенно розвеселились. Але не зовсім втратили розум.
— Та годі вам, Ґаліоне! — закричали деякі. — Ви почали частуватися раніше, і в голові у вас усе переплуталося! Наскладали тут он скільки повних барил замість порожніх, якщо їхня вага не бреше.
— Робіть своє діло! — гримнув мажордом. — Такі ледачі пияки, як ви, не годні відрізнити повне від порожнього. Ви маєте дати раду з цими діжками, а не з якимись іншими. Робіть, як я кажу!
— Гаразд-гаразд, — відповідали ельфи, котячи діжки до ляди. — Начувайтесь, якщо королівські кадуби, повні масла та найкращого вина, попливуть до озерних людей — ото вже там побенкетують задурно!
Так вони співали, з гуркотом підкочуючи першу діжку — а за нею й інші — до темного отвору і зіштовхуючи їх із кількаметрової висоти в холодну воду. Тут були і справді порожні діжки, і кадуби, кожен із акуратно запакованим ґномом усередині, — й усі вони одне по одному шубовстали у струмок, зі стукотом і грюкотом, зіштовхуючись між собою, ляскаючи об воду, налітаючи на стіни каналу, зударяючись боками і погойдуючись на бистрині.
І саме в той момент Більбо раптом виявив слабке місце свого плану. Найімовірніше, ви помітили це дещо раніше й уже посміялися з гобіта, але не думаю, щоб на його місці ви впоралися бодай наполовину так добре. Звісно, сам він не сидів у діжці — й не було нікого, хто б запакував його, навіть якби й випала така нагода! Скидалося на те, що цього разу він таки напевно загубить своїх друзів (майже всі вони вже зникли в темному люці), остаточно відстане і муситиме до смерті переховуватися в ельфійських печерах, ніби якийсь довічний зломщик. Бо навіть якщо він зможе відразу втекти крізь верхню браму, в нього майже не буде шансів коли-небудь розшукати ґномів. Сухопутного шляху до того місця, де діжки виловлювали з води, він не знав. І поняття не мав, що може трапитися з ґномами без нього, — адже в нього не було часу розповісти їм про все, що він з’ясував і що думав робити, коли вони виберуться з лісу.
Не встигли всі ці думки промайнути в його голові, як ельфи, неабияк розвеселившись, завели біля ляди пісню. При цьому дехто вже вхопився за мотузки підйомних ґрат, аби потягти їх і випустити діжки на волю, щойно всі вони опиняться у воді. Ельфи співали:
До ляди вже підкочували останню діжку! У розпачі, не знаючи, що робити, бідолашний маленький Більбо вчепився за неї — і так його зіпхнули вниз. Шубовсть! Він упав у воду — в холодну темну воду, опинившись під сподом діжки.
Він подерся на неї, відпльовуючись і чіпляючись за дерево, наче щур, — але, попри всі свої зусилля, не міг видряпатися нагору. Щоразу, як він уже майже видряпувався, діжка переверталась і знову підминала його під себе. Вона таки була порожня і пливла, мов корок. Хоча вуха Більбо залила вода, він чув, як ельфи ще співали в льосі нагорі. Раптом ляда з грюкотом опустилась і голоси ельфів затихли. Більбо поплив у холодній воді темним тунелем — сам-один, якщо не рахувати друзів, запакованих у барила.
Невдовзі в темряві попереду з’явилася сіра пляма. Більбо почув рипіння підйомних ґрат і зненацька опинився в гущі барил і каду-бів, які підскакували й зіштовхувалися, тиснучись до виходу і прагнучи вихопитися на відкритий простір. Йому довелося якнайспритніше ухилятися, щоб його не розчавило й не розтовкло вщент, але врешті тиснява почала розсмоктуватися — діжки одна по одній проскакували під кам’яним склепінням і пливли геть. І тут Більбо побачив, що, навіть якби він примудрився осідлати свою діжку, нічого доброго з того б не вийшло, бо на виході між нею та низьким склепінням не лишалося місця навіть для гобіта.