На далеких берегах
- Автор: Касумов Имран Ашум Оглы, Сеидбейли Гасан Мехти оглы
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: М. Сидоренко
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «На далеких берегах». Краткое содержание книги:
… У місті Трієсті і навколишніх районах раз у раз висаджуються в повітря важливі військові об'єкти фашистів, склади зброї, летять під укіс поїзди, безславно гинуть фашистські вояки.
Все це — справа рук партизанів, і зокрема невловимого «Михайла». Його ім'я викликає у фашистів справжній жах.
Хто він, казково сміливий, легендарний партизан «Михайло»?
Образ цей не вигаданий. Таким був радянський воїн, вірний син азербайджанського народу Мехті Гусейн-заде, якого в час війни доля закинула на далекі береги Адріатики. Він і став прототипом головного героя цієї повісті.
Вислухавши Мазеллі, Карранті ковтнув трохи віскі й відставив чарку.
— Закрити? А навіщо, власне кажучи, вам це потрібно?
— Самі знаєте: вечорами в нас гамір, метушня.
Карранті пильно подивився на Мазеллі:
— Але ж терпіли ви цей гамір досі? І метушня вам, здається, не заважала?
— Так, але ж тоді не було вас. Ви в місті людина нова. І я зобов'язаний оберігати вас від усяких випадковостей.
— Ах, он воно що?! — протяг Карранті. — Ви, значить, дбаєте про мене?.. Що ж, я дуже вдячний вам.
Карранті багатозначно посміхнувся, дивлячись прямо в очі Мазеллі. А Мазеллі, побачивши цю посмішку, відчув гостре бажання швирнути йому в голову пляшку, що стояла на столі.
— А це не вдарить вас по кишені? — співчутливо поцікавився Карранті.
— Можливо.
— І ви ладні піти на жертву? Цікаво, чим же це я заслужив таку любов…
— Та воно ж і для мене зайвий клопіт держати ці кімнати! — Мазеллі зітхнув. — А клопоту й без того багато.
Карранті підвівся з місця, пройшовся по кімнаті.
— Ну то й що ж! — обернувшись до Мазеллі, рішуче сказав він. — Закривайте свій храм!
Мазеллі сторопів од несподіванки. Чого-чого, а цього він ніяк не чекав! І надала йому лиха година почати цю розмову. Він же знає, з ким має справу! А тепер ось викручуйся, як хочеш. Відступити, поки не пізно? Та це значить видати себе американцеві з головою. Закрити заклад? Це ще гірше. Сказати, що він «пожартував»? Гм… добрі жарти.
Американець, посміхаючись, дивився на Мазеллі. Той підвівся з місця, похмуро буркнув:
— Гм… я ще подумаю, — і пішов до дверей.
Коли б Мазеллі бачив, яким поглядом провів його Беннет, йому напевне стало б не по собі.
Мазеллі здавався Беннету небезпечною і ненадійною людиною. Перші невиразні підозри виникли в Беннета ще тоді, коли Мазеллі запропонував влаштувати. Йому зустріч з Шульцом. Коли Беннет спитав у Мазеллі, як йому вдалося це зробити, Мазеллі почав викручуватись. Беннет, звичайно, не міг знати, що Мазеллі «слуга двох панів», але. він догадався, що тут діло нечисте… Не сподобалось Беннету й те, що Мазеллі скрізь суне свого носа, намагається «запастися» секретами… «Торговець секретами»… Представник найбільшого розвідувального тресту, Беннет вважав, що Мазеллі працює часом грубо, кустарно, розмінюється на дрібниці. Тільки остання розумова чого варта! А хто знає, на які ще витівки здатний Мазеллі?.. Від нього в першу-ліпшу хвилину так і чекай каверзи. Ні, він явно непридатний для серйозної, крупної гри і тільки плутається під ногами в Беннета. Небезпечний, ненадійний компаньйон!
Роздуми Беннета обірвав умовний стук у двері. І незабаром перед Беннетом з'явилася людина, прихід якої вирішив дуже багато, в тому числі й долю^ Мазеллі.
Це був високий, широкоплечий чолов'яга, йому, мабуть, не було й тридцяти років, але старомодне пенсне робило його старим, і він видавав на всі сорок. Рухи в нього обережні, вкрадливі, та за цією вкрадливістю вгадувались і сила, і спритність. Очі були неприємними: очі хитрої, а не розумної людини. Беннет навіть подумав з сумнівом, чи зможе він виконати доручення, яке на нього покладалося.
Чоловік скинув капелюх, і чорне, неслухняне волосся впало йому на лоба. Карранті запросив гостя сісти й сам опустився в крісло.
— Мене попередили, — почав Карранті, — що я маю передати вам деякі відомості. Які ж саме?..
— Все, що ви знаєте про партизанів.
— Ну, багато що ви побачите на місцях. До речі, коли ви збираєтесь піти в бригаду?
— Чим швидше, тим краще. Мене не кваплять. Ви ж знаєте: наших там не лишилося…
— Гм… Даруйте, як мені вас називати?
— Зденеком. Просто Зденеком. Мені треба звикати до цього імені.
— Вас добре проінструктували?
— Я чекаю ваших порад.
— Так ось, пане Зденек…
Розповідаючи Зденеку про те, де йому приблизно треба шукати зараз третю бригаду, яка подалася, за останніми даними, в ліси, і як триматися з партизанами, Карранті водночас уважно розглядав його обличчя. Воно мінялося на очах, ніби ця людина вже уявляла собі, що перебуває не з Карранті, а серед партизанів. «Непогана виучка! — схвально подумав Карранті. — Цінний матеріал! Щось на зразок пластиліну: ліпи з нього, що хочеш… Такий на все піде, все зуміє… Не дуже, правда, розумний… Свого «я» в нього нема… Та байдуже. Те, що йому доручають, він робить, як видно, дуже добре!»