На далеких берегах
- Автор: Касумов Имран Ашум Оглы, Сеидбейли Гасан Мехти оглы
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: М. Сидоренко
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «На далеких берегах». Краткое содержание книги:
… У місті Трієсті і навколишніх районах раз у раз висаджуються в повітря важливі військові об'єкти фашистів, склади зброї, летять під укіс поїзди, безславно гинуть фашистські вояки.
Все це — справа рук партизанів, і зокрема невловимого «Михайла». Його ім'я викликає у фашистів справжній жах.
Хто він, казково сміливий, легендарний партизан «Михайло»?
Образ цей не вигаданий. Таким був радянський воїн, вірний син азербайджанського народу Мехті Гусейн-заде, якого в час війни доля закинула на далекі береги Адріатики. Він і став прототипом головного героя цієї повісті.
— Треба готуватися, — промовив, нарешті, Ферреро.
Сергій Миколайович знаком відіслав ординарця і, взявши Ферреро під лікоть, пішов з ним до намету, де був розташований штаб бригади.
— Ти залишишся замість мене, — похмуро сказав Ферреро.
Сергій Миколайович посміхнувся:
— Ти так кажеш, наче йдеш на смерть.
Погляд Ферреро був сумний і водночас рішучий:
— Ось що, Сергію. Якщо я не повернуся…
Полковник не дав йому закінчити. Неквапливо, ніби розмірковуючи вголос, він сказав:
— Все йшло добре… Була бригада, були сміливі, відважні люди в цій бригаді; вони прославили свої імена. І був у цих людей командир. Усі вважали його мудрим, прозорливим і сміливим… Та раптом виявилося, що він наївний, як хлопчисько.
— Я викопую наказ, Сергію, — з образою в голосі відповів Ферреро.
Сергій Миколайович глянув йому прямо в очі:
— Але ж ти знаєш, що, може, не повернешся назад.
— Я не з боягузів!
Він надів свій кітель, перезув чоботи й пішов до виходу. Полковник заступив йому дорогу:
— Слухай, Луїджі. Ніхто не сумнівається в твоїй хоробрості. Але те, що ти збираєшся робити, безглуздо! Адже ми навіть не знаємо, хто тебе викликав!
— То мені й випадає нагода дізнатися! — вперто сказав Ферреро. — Я хочу з'ясувати, хто прислав до мене Карранті, хто розстрілює угорців і чому сусідні бригади починають втрачати з нами зв'язок. А крім того, мені не хочеться, щоб у штабі думали, що Луїджі Ферреро боягуз. Прощай, Сергію. Бережи себе…
Ферреро подав полковникові руку. Але той, здавалося, не помітив її. Він стояв, загородивши вихід: його кошлаті брови сердито звисали над потемнілими очима.
— Ось що, Луїджі, — рішуче сказав полковник. — Роби, що хочеш, але я тебе не відпущу! Так, не відпущу! В усякому разі, доти, поки все не з'ясується.
— А я не підкоряюсь тобі! Поки що я командир. І я наказую, товаришу Любимов, пропустити мене!
— А я говорю з тобою, як комуніст з комуністом, товаришу Ферреро, — в тон йому відповів Сергій Миколайович. — Нікуди ти не підеш з бригади!.. Сотні людей ввірили тобі спою долю. Ти їхній командир, тебе люблять, тобі вірять. І ти не маєш права рискувати своїм життям!
Ферреро посміхнувся і вже спокійно спитав:
— Битися будемо, чи як?
Сергій Миколайович поглянув на нього з любов'ю й докором:
— Луїджі, Луїджі!.. Ти мусиш залишитися. Розумієш, мусиш. І ми разом з тобою й далі робитимемо те, що робили досі. Незважаючи ні на які підступи!
Ферреро мовчав; потім вплівся рукою в чуприну Сергія Миколайовича, притягнув його до себе й поцілував. Очі його були вологими.
І вони знову робили рейди, брали участь у жорстоких сутичках з ворогом, дбали про поранених, добували боєприпаси і продовольство, а питання про те, хто орудує в штабі корпусу, лишалося відкритим. В той час ні Сергій Миколайович, ні Ферреро не розуміли, якою це було небезпечною помилкою, але кругом ішли бої, їх захльостували дедалі нові й нові турботи, — вони були бійцями.
Траплялися іноді перепочинки, і полковника знову охоплювала тривога. Його так і поривало залишити бригаду, самому піти в штаб корпусу, розібратися в усьому з товаришами й викрити ворога, що окопався там. Адже люди, які взяли в руки зброю, довірили свою долю тим, хто сидить у штабі партизанського корпусу. Йдеться ж про їх долю. «Треба, неодмінно треба добратися туди», думав Сергій Миколайович. Але зав'язувалися нові бої, які знов одвертали його від цих думок.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
З того часу як Карранті оселився на віа Фортуна, в домі Мазеллі сталися деякі зміни.
По-перше, Мазеллі з обережності зняв усі свої диктофони і вже нічого як спід не знав про справи Карранті, якщо, звичайно, Карранті сам не вважав за потрібне інформувати його. По-друге, хоч Мазеллі й намагався триматися незалежно, йому все-таки дедалі частіше й частіше доводилося звітувати перед Карранті про свої справи.
Все ж інше було по-старому. Агенти, які прибули в розпорядження Карранті, давали йому найрізноманітніші відомості як про партизанів, так і про німців. У Мазеллі й далі приймали вечірніх відвідувачів, і далі здавали їм умебльовані кімнати.
Мазеллі чудово розумів, чому Карранті й досі не запропонував йому «прикрити лавочку». Відмовитись приймати клієнтів — значило б викликати їхню гостру цікавість. Про те, що заклад несподівано закрився, могли б почути й особи, яким дуже кортіло дізнатися, де оселився Карранті. Так чи інакше, на дім упала б підозра.
Мазеллі вирішив зіграти на цьому. Якось одного разу, зайшовши до Карранті повечеряти, він зітхаючи заявив йому, що хоче закрити свій заклад. Мазеллі точно розрахував удар. Він був переконаний: Карранті почне доводити йому (і матиме цілковиту рацію), що все повинно лишатися так, як воно є. А він, Мазеллі, поламається трохи, а потім дасть американцеві «умовити» себе, піде на поступки, зайвий раз виявивши відданість і послужливість: тільки так він і міг втертися в довір'я до Карранті, а потім влізти і в кишеню. Мазеллі сподівався увірвати хоч дещицю з тих грошей, які дістаються заповзятливому янкі. Він був не проти того, щоб взагалі позбутися американця і прикарманити всі його гроші. Та це було небезпечно: заріжеш його, а потім не обберешся клопоту.