Черево Парижа
- Автор: Золя Эмиль
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: Держлітвидав України
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Черево Парижа». Краткое содержание книги:
L’action se passe pour l’essentiel aux Halles centrales de Paris, construites par Victor Baltard entre 1854 et 1870, énorme bâtiment à structure métallique dans lequel les murs sont remplacés par des vitres, la plus grande innovation architecturale du Second Empire. Fasciné par les Halles, Zola en fait dans son roman une sorte de monstre, comme le seront plus tard le grand magasin dans Au Bonheur des Dames, l’alambic dans l'Assommoir ou la locomotive dans la Bête humaine.
Цього ранку Саже хотіла вразити саму мадам Кеню. Вона покрутилася перед прилавком і нарешті вимовила солодким голоском:
— А я бачила вчора пана Кеню. Еге ж, вони там дуже веселяться в кабінеті Лебігра і зчиняють такий гармидер!
Ліза повернулася лицем до вікна, трохи нашорошивши вуха, але не хотіла виявляти своєї цікавості. Мадмуазель Саже помовчала, сподіваючись, що її розпитуватимуть, а потім додала тихіше:
— Там з ними буває одна жінка... О, я нічого не кажу за пана Кеню, я нічого не знаю...
— Та це Клемане,— перебила її Сар’єтта.— Висока худа горголя, яка задається, бо в пансіоні вчилася. Вона живе з тим голодранцем-учителем!.. Я їх зустрічала разом; у них завжди такий вигляд, наче вони одне одного до участку тягнуть!
— Та я знаю, знаю,— продовжувала стара, яка добре знала і Шарве, і Клемане, але хотіла допекти ковбасниці.
А та й оком не моргнула і все ніби придивлялась до чогось дуже цікавого на Центральному ринку. Тут мадмуазель Саже, вдаючись до крайнього заходу, звернулася до мадам Лекер:
— Я хотіла вам сказати, що ви б добре зробили, якби порадили своєму зятеві бути обережнішим. У цьому кабінеті вони кричать таке, що аж волосся дибом стає . Їй-богу, чоловіки такі одчайдушні з своєю політикою! Коли б їх почув хто, то, як собі хочете, а це їм так не минулося б.
— Гавар робить, що захоче,— зітхнула мадам Лекер.— Тільки цього невистачало. Він мене зовсім доконає, якщо потрапить до в’язниці.— і в її каламутних очах блиснув вогник. Сар’єтта реготала, мотаючи головою, свіжа та рум’яна від ранішнього повітря:
— От Жюль, той вміє дати чосу всім, хто гудить імперію... Він казав мені, що їх слід у Сені втопити, бо жодна порядна людина їх не підтримає.
— О,— вела своє мадмуазель Саже,— то не велике лихо, коли необережне слово почує така людина, як я. Ви ж знаєте, я собі краще дала б руку відрубати... Ось, наприклад, пан Кеню вчора говорив...
Вона знову зупинилась. Ліза трохи поворухнулась.
— Пан Кеню говорив, що треба порозстрілювати всіх міністрів, депутатів — усю банду.
На цей раз ковбасниця зблідла і круто повернулась, стиснувши складені поверх фартуха руки.
— Це говорив Кеню? — уривчасто запитала вона.
— Атож, і ще багато чого, я всього й не пам’ятаю. Розумієте, я на власні вуха чула... Та ви не хвилюйтеся так, мадам Кеню. Ви ж знаете, що з мене й слова не витягти: я не маленька, розумію, що іноді необережний вираз може підвести людину під велику біду... Все між нами лишиться.
Ліза опанувала себе. Вона пишалася своїм зразковим, тихим сімейним життям і не допускала, щоб між нею й чоловіком постало якесь непорозуміння. Тому вона тільки знизала плечима, промовивши з посмішкою:
— Та все це дурниці, дітям на сміх.
Вийшовши на вулицю, три жінки погодилися, що в красуні дуже кумедно витягнулось обличчя. Всі вони — кузен, Мегюдени, Гавар і подружжя Кеню з своїми історіями, в яких люди нічого не можуть збагнути, погано скінчать. Мадам Лекер поцікавилась, що роблять з людьми, заарештованими за «політику». Мадмуазель Саже знала тільки, що вони десь зникають і ніколи не повертаються. А Сар’єтта зауважила, що, може, їх просто кидають у Сену, як того вимагав Жюль.
За сніданком і обідом ковбасниця уникала навіть натяків на вчорашнє. Ввечері, коли Флоран і Кеню пішли до Лебігра, в її погляді було не більше суворості, ніж напередодні. Але того вечора, як навмисне, обговорювали питання про майбутню конституцію, і коли компанія нарешті вийшла з кабінету, була перша година; віконниці вже зачинили, і політиканам довелося, зігнувши спину, виходити по одному через задні двері.
Кеню повернувся до себе з неспокійним сумлінням. Він тихесенько відчинив троє чи четверо дверей своєї квартири, йдучи навшпиньках з простягненими вперед руками, щоб не наткнутися на меблі. Все спало. Коли він увійшов до спальні, йому стало дуже прикро, що Ліза лишила там запалену свічку: свічка горіла в цілковитій тиші високим, меланхолійним полум’ям. Поки він роззувався і ставив черевики на краєчок килима, годинник пробив пів на другу так дзвінко, що Кеню збентежено повернувся, боячись зробити різкий рух, і люто глянув на блискучого позолоченого Гутенберга з пальцем на книжці. Винуватець бачив тільки Лізину спину й занурену в подушку голову і відчував, що дружина, мабуть, не спить, а лежить, широко розплющивши очі, повернувшись лицем до стіни.