Черево Парижа
- Автор: Золя Эмиль
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: Держлітвидав України
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Черево Парижа». Краткое содержание книги:
L’action se passe pour l’essentiel aux Halles centrales de Paris, construites par Victor Baltard entre 1854 et 1870, énorme bâtiment à structure métallique dans lequel les murs sont remplacés par des vitres, la plus grande innovation architecturale du Second Empire. Fasciné par les Halles, Zola en fait dans son roman une sorte de monstre, comme le seront plus tard le grand magasin dans Au Bonheur des Dames, l’alambic dans l'Assommoir ou la locomotive dans la Bête humaine.
IV
Маржолена знайшли на ринку Дезінносан у купі капусти, під крупною білою головкою; один з великих відігнутих листків прикривав рум’яне личко сонної дитини. Так ніхто ніколи й не довідався, чия негідна рука поклала його там. Це був уже досить великий хлопчик років двох або трьох, товстий, життєрадісний, але так мало розвинений, що вмів промовляти лише кілька слів і тільки весь час усміхався. Коли якась торговка зеленню знайшла його під великою білою головкою, вона так голосно скрикнула з подиву, що всі сусіди збіглися на її крик; вони дивувались, розглядаючи хлопчика, одягненого в платтячко, загорнутого в драну ковдру, а дитя тимчасом простягало до них рученята. Воно не могло сказати, хто його мати, і тільки поглядало здивованими оченятами, тулячись до плеча огрядної торговки тельбухами, що взяла його на руки. До самого вечора весь ринок говорив про знайду. Хлопчик заспокоївся і їв хліб з маслом, усміхаючись до всіх жінок. Спочатку товста торговка тельбухами взяла його до себе; потім він перейшов до її сусідки; ще через місяць знайда спав у третьої. Коли його питали: «Де твоя мама?» — він чарівним жестом показував навколо, на всіх торговок одразу. Він став дитиною ринку, бігав, учепившись за спідницю то одної, то іншої жінки, знаходив завжди собі місце на чиєму-небудь ліжку і їв майже у всіх. Одягався він у що бог пошле, але зате в кишенях його драних штанців завжди бряжчали копійки. Гарна руда дівчина, що торгувала лікарськими рослинами, чомусь прозвала хлопчика Маржоленом [3].
Маржоленові минав четвертий рік, коли тітонька Шантмесс, у свою чергу, знайшла на тротуарі вулиці Сен-Дені, на розі ринку, малесеньку дівчинку. Крихітка мала щонайбільше два роки, але вже щебетала, як сорока, по-дитячому перекручуючи слова. Тітка Шантмесс зрозуміла з цього белькотіння, що дівчинку звуть Кадіною і що мати напередодні ввечері посадила її під чиїмись ворітьми, наказавши чекати її. Там дитинка й заснула. Мала не плакала і розповідала, що вдома її дуже били. Потім вона пішла за тіткою Шантмесс, явно задоволена: їй дуже припав до вподоби великий майдан, де було стільки люду і стільки городини. Тітка Шантмесс, що торгувала уроздріб городиною, була добра, хоч і відлюдькувата бабуся років шістдесяти і обожнювала дітей. У неї померло троє синів іще немовлятами. Стара подумала, що «ця вертихвістка надто паршива, щоб здохнути», і взяла Кадіну до себе.
Але якось увечері, коли стара йшла з ринку додому, тримаючи за руку свою вихованку, Маржолен без усяких вхопився за її другу руку.
— Е, хлопче,— сказала тітка Шантмесс, зупиняючись,— місце вже зайняте... А ти хіба що, вже втік від довготелесої Терези? Ач який непосидющий.
Малий дивився на торговку з ласкавою посмішкою, не випускаючи її руки. Вона не могла більше бурчати — дуже вже красивий був цей кучерявий хлопчик!
— Ну, гаразд,— промовила стара,— ходімте, дітки, зі мною обоє... Я вас разом покладу.
Вона прийшла додому на вулицю О-Лар, ведучи обох дітей за руки. Маржолен так і лишився в тітки Шантмесс. Коли діти надто галасували, вона давала їм ляпаса, радіючи, що має на кого кричати, сердитись, що в неї є кого вмивати і вкладати під одну ковдру. Добра бабуся влаштувала дітям постельку в старому візочку, в якому колись один купець возив городину. Цей візочок, знятий з коліс і без голобель, нагадував широку колиску, що була трохи тверда і ще пахла городиною, яку тітка Шантмесс довгий час зберігала там у свіжому вигляді, накривши мокрим рядном. Кадіна і Маржолен спали тут, ніжно обнявшись.
Так вони разом росли і бігали всюди, тримаючи одне одного за руки. Вночі тітка Шантмесс чула, як вони потихесеньку розмовляли між собою. Кадіна тоненьким голосочком розповідала щось цілими годинами, а Маржолен слухав і тихо дивувався. Дівчинка була дуже зла; вона розповідала різні вигадки, щоб налякати його; говорила,, наприклад, що минулої ночі бачила якогось чоловіка в білому, який стояв біля їхнього ліжка і дивився на них, висолопивши довгого червоного язика. У Маржолена йшов мороз поза шкірою; хлопчик розпитував її про подробиці, а вона сміялася з нього й нарешті обзивала «дурнем». Іноді діти пустували, билися ногами під ковдрою. Кадіна підгинала ноги і вмирала зо сміху, коли Маржолен, не влучивши в неї, щосили вдаряв п’ятами об стіну. Тоді тітці Шантмесс доводилося хоч-не-хоч уставати, щоб підтикати дітям ковдру і одним ляпасом утихомирити їх. Отже, постіль довгий час правила їм за місце для забав; вони брали з собою в ліжко іграшки; їли там крадену моркву й ріпу. Щоранку їхня названа мати дивувалася, знаходячи в імпровізованому ліжку дивні речі: камінці, листя, недоїдені яблука, ляльки, зроблені з клаптиків. А у великі морози вона на цілий день залишала сонних дітей у ліжку; чорна шапка волосся Кадіни змішувалася з русявими кучерями Маржолена, а їхні губи так зближалися, що діти зігрівали одне одного своїм диханням.
3
Маржолен — ароматична рослина, що має лікувальні якості.