Черево Парижа
- Автор: Золя Эмиль
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: Держлітвидав України
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Черево Парижа». Краткое содержание книги:
L’action se passe pour l’essentiel aux Halles centrales de Paris, construites par Victor Baltard entre 1854 et 1870, énorme bâtiment à structure métallique dans lequel les murs sont remplacés par des vitres, la plus grande innovation architecturale du Second Empire. Fasciné par les Halles, Zola en fait dans son roman une sorte de monstre, comme le seront plus tard le grand magasin dans Au Bonheur des Dames, l’alambic dans l'Assommoir ou la locomotive dans la Bête humaine.
— Запам’ятай, що тепер ти винен мені п’ятнадцять франків... Ти повернеш мені їх, коли одержиш за уроки маленькому Легюдьє.
Коли кликали Розу, щоб розрахуватися, кожне з них виймало з кишені по кілька су, що припадали по рахунку. Шарве жартома навіть називав Клемане аристократкою за те, що вона замовляла собі грог; він казав, наче його подруга хоче його принизити, даючи зрозуміти, що він заробляє менше за неї. Та воно так насправді і було, і в сміху вчителя звучав протест проти цього вищого заробітку, бо це принижувало його, хоч він і проповідував теорію рівності чоловіка й жінки.
Хоч суперечки і не призводили ні до чого, зате приємно хвилювали всю чесну компанію. З кабінету долинав страшенний гамір; матове скло перегородки бряжчало, як барабанна шкура. Часом галас цабував таких розмірів, що Роза, наливаючи за прилавком чарку якомусь блузнику, схвильовано повертала голову, незважаючи на свою флегматичність.
— Ну, мабуть, побилися! — казав блузник, ставлячи порожню чарку на прилавок і втираючись тильною стороною руки.
— Не страшно,— спокійно відповідав Лебігр.— Пани розмовляють.
Лебігр, дуже суворий у ставленні до інших клієнтів, дозволяв політиканам горлати скільки заманеться і ніколи не робив їм жодного зауваження. Він цілими годинами просиджував на лаві за прилавком у самій жилетці, спершися великою головою на дзеркало і стежачи сонними очима за рухами Рози, що відкривала пляшки або витирала столи ганчіркою. Коли Лебігр був у доброму настрої, а дівчина стояла перед ним і, закачавши рукава, виполіскувала чарки в басейні, вробленому у прилавок, він непомітно для сторонніх боляче щипав її за литки; Роза сприймала це з задоволеною посмішкою. Дівчина навіть не здригалася, хоч Лебігр часом щипав її аж до крові, і тільки казала, що не боїться лоскоту. Але, сидячи в сонній атмосфері винних випарів і гарячого блиску, господар винарні нашорошував вуха, бажаючи все-таки знати, що відбувається в кабінеті. Коли голоси підвищувались, він спирався на перегородку спиною і навіть, відчинивши двері, заходив і сідав на хвилину, ляснувши Гавара по нозі. Там він з усім погоджувався, киваючи головою. Торговець живністю казав, що хоч цей чорт Лебігр і не промовець, проте на нього можна звіритися, «коли почнеться веремія».
Та якось вранці на Центральному ринку між Розою і торговкою рибою зчинилася страшна сварка через кошик з оселедцями, який Роза ненароком перекинула. І тут Флоран почув, як лаяли шановного Лебігра, називаючи його «паршивим шпигуном», «брудною ганчіркою префектури». Коли інспектор нарешті відновив спокій, йому багато дечого розповіли про Лебігра: він служить у таємній поліції, це добре знав увесь квартал. Ще до того, як мадмуазель Саже почала відвідувати його винарню, вона казала, що зустріла його одного разу, коли він ішов з доносами. До того ж, він був грошовитою людиною, лихварем, давав дрібним торговцям позички на один день і постачав їм напрокат візки, за що брав великі проценти. Флоран був дуже схвильований. Того ж вечора він визнав за свій обов’язок переказати все це компанії.
Однак відвідувачі винарні тільки знизали плечима й посміялися з нього за таку підозріливість.
— Бідний Флоран боїться,—підступно зауважив Шарве.— Він гадає, що, коли побував у Кайєнні, то вся поліція стежить за ним.
Гавар ручився чесним словом, що Лебігр «добряча людина» і «чиста душа». Але найбільше обурювався Логр, аж стілець тріщав під ним: горбань лаявся і заявляв, що далі так не піде; коли кожного підозрювати у змові з поліцією, то краще він, Логр, сидітиме вдома й кине до чорта всю політику. Хіба не насмілилися сказати це саме про нього, про Логра, хоч він бився в 48-му і 51-му році і двічі мало не потрапив на заслання! Випнувши нижню щелепу, він кричав на все горло, поглядаючи на присутніх так, мов хотів силоміць вбити їм у голову переконання, що він не має ніякого відношення до мерзенних шпигунів, його обурені погляди викликали в інших заперечливі жести. Тільки Лакайль, почувши, що Лебігра обвинувачують у лихварстві, мовчки схилив голову.
Почалися дискусії про політику, і цей випадок забувся.
Відтоді, як Логр подав думку створити таємне товариство, Лебігр ще міцніше потискав руки відвідувачам кабінету. Насправді ж йому від них перепадав малий прибуток, бо вони ніколи не брали другої порції. Приятелі розсудливо зберігали питво під час палкого обговорення політичних та соціальних теорій і випивали останню краплю з келихів чи склянок перед самим виходом з винарні. Опинившись на свіжому повітрі, з запаленими очима, з шумом у вухах, вражені темрявою і тишею на вулиці, вони починала тремтіти від нічного холоду та вогкості. Роза причиняла віконниці в кабінеті. Вичерпавши всі слова, все красномовство, стомлені друзі потискали одне одному руки і розходилися; кожен обдумував свої аргументи і жалкував, що не може внушити іншим своїх переконань. Кругла спина Робіна, похитуючись, зникала в напрямку вулиці Рамбюто, а Шарве і Клемане ішли поруч через Центральний ринок до Люксембурзького парку, по-військовому стукаючи підборами і продовжуючи суперечку з приводу якогось пункту з галузі політики або філософії. Вони ніколи не ходили під руку.