Черево Парижа
- Автор: Золя Эмиль
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: Держлітвидав України
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Черево Парижа». Краткое содержание книги:
L’action se passe pour l’essentiel aux Halles centrales de Paris, construites par Victor Baltard entre 1854 et 1870, énorme bâtiment à structure métallique dans lequel les murs sont remplacés par des vitres, la plus grande innovation architecturale du Second Empire. Fasciné par les Halles, Zola en fait dans son roman une sorte de monstre, comme le seront plus tard le grand magasin dans Au Bonheur des Dames, l’alambic dans l'Assommoir ou la locomotive dans la Bête humaine.
Кеню згідливо кивнув головою. Намагаючись виправдатися, він пробурмотів:
— Це все Гавар...
Та Ліза раптом споважніла й сердито перебила його:
— Зовсім не Гавар... Я знаю, хто. Йому б краще подбати про свою безпеку замість того, щоб компрометувати інших.
— Ти натякаєш на Флорана? — обережно запитав чоловік, трохи помовчавши.
Вона відповіла не відразу, а встала «й підійшла до столу, ніби для того, щоб стриматись. Потім виразно промовила:
— Так, на Флорана... Ти знаєш, яка я терпляча. Ні за що в світі не хотіла б я ставати між твоїм братом і тобою. Кровні зв'язки — свята річ. Але нарешті терпець увірвався. Відколи він у нас оселився, все пішло хтозна-як... А втім, я нічого не хочу говорити, так буде краще.
Знову настала пауза. Бачачи, що чоловік зніяковів і тільки поглядає на стелю алькова, Ліза продовжувала говорити, поволі розпалюючись:
— Зрештою, що тут багато балакати. Він, здається, навіть не розуміє всього, що ми для нього робимо. Ми взяли собі тягар на шию, віддали йому Огюстінину кімнату: бідна дівчина навіть не нарікає, що спить тепер у комірчині, де їй невистачає повітря. Ми його годуємо від ранку до вечора, панькаємося з ним... а він і не помічає того! Приймає все так, наче інакше й не може бути! Він заробляє гроші, а куди вони йдуть, нікому не відомо або, може, навіть надто добре відомо.
— Він же має спадщину,— заперечив Кеню; йому було боляче слухати обвинувачення проти брата.
Ліза випросталась, ніби приголомшена цими словами . Її гнів минув.
— Так, це правда. Він має спадщину... Рахунок он у тій шухлядці. Але ж він сам відмовився, ти пам’ятаєш? Ти ж був при цьому? Вже це одне доводить, що він дурний і непорядний. Коли б він мав хоч трохи розуму, то давно вже робив би щось із тими грішми... Мені б дуже хотілося віддати йому ці гроші; це б нам розв’язало руки... Я вже двічі починала з ним розмову про це, та він і слухати не хоче. Тобі слід би вмовити його взяти свій капітал... Спробуй поговорити з ним. Гаразд?
Кеню щось пробурмотів. Ліза не наполягала на своєму, бо зробила, на її думку, все, чого вимагало сумління.
— Ні, Флоран не такий, як інші,— почала вона знову,— як ти собі хочеш, а на нього не можна звіритися. Я цього й казати не хотіла, але раз зайшла про це мова... Я не стежу за його поведінкою, вже й так не знати що говорять у кварталі. Хай він у нас харчується, хай живе і всіх обтяжує собою, з цим ще можна миритись. Єдине, чого я небожу йому дозволити,— це втягати нас у політику. Якщо він ще буде морочити тобі голову тими нісенітницями, якщо через нього на нас упаде хоч найменша підозра, то, кажу тобі заздалегідь, я швидко позбудуся його. Пам’ятай, я тебе попередила!
Флоран був засуджений. Ліза насилу стримувалася, щоб не-висловити всього гніву, що накипів у неї на серці, не полегшити собі душу вибухом обурення. Флоран ображав усі її інстинкти, обурював її, лякав; через нього вона була справді нещаслива. Потім вона ще пробурмотіла:
— Людина, яка зазнала найпаскудніших пригод, людина, яка не зуміла навіть створити собі сім’ю... О, я розумію, що вона жадає кровопролиття. Ну, і хай у неї стріляють, якщо це їй подобається; але нехай не відбирає порядних людей од їхніх сімей... До того ж, Флоран мені просто не подобається, от і все! Ввечері за столом від нього так тхне рибою, що я не можу їсти. А йому хоч би що: їсть собі, скільки влізе, і хоч би їжа йому на користь була, а то ні ознаки, ні признаки. Цей нещасний навіть погладшати не може, так його роз'їдає жовч.
Ліза підійшла до вікна й побачила Флорана. Інспектор переходив вулицю Рамбюто, йдучи на ринок. Цього ранку був великий привіз морської риби; рибні кошики відливали сріблом, на торгах стояв гул. Ковбасниця стежила очима за гострими плечима дівера, що вступав в атмосферу Центрального ринку з його терпкими запахами. Флоран зігнув спину, відчуваючи нудоту,— йому від огиди аж у скронях стукотіло. І в погляді, яким Ліза проводжала його, видно було войовничу рішучість жінки, що вже відчуває перемогу.
Коли вона обернулася, Кеню вставав з ліжка. В одній сорочці, потопаючи босими ногами в мохові м’якого килима, ще теплий від приємної теплоти перини, він був, проте, блідий, бо незгода між братом і жінкою турбувала його. Але Ліза подарувала чоловікові одну із своїх чарівних усмішок, і він був глибоко зворушений, коли вона подала йому шкарпетки.