Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2
- Автор: Лавкрафт Говард Филлипс
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- Переводчик: Остап Українець
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2». Краткое содержание книги:
Тоді шовк зісковзнув з однієї сірувато-білої лапи, і Картер враз збагнув, ким є цей жахливий верховний жрець. І тієї ж миті його охопив невимовний, несосвітенний жах, який однак навів на гадку, яка б ніколи не спала йому при здоровому глузді, бо у всій його збуреній свідомості тепер зосталось місце лише для нав’язливої думки — втекти від того, що сидить на золотому троні. Він знав, які безнадійно заплутані кам’яні лабіринти відділяють його від холодного плоскогір’я назовні. Знав, що навіть там, на плато, його чекатиме шантак, а все ж, незважаючи на все це, він був одержимий лише одним-єдиним бажанням забратися якомога далі від цієї скорченої, зодягненої в жовтий шовк почвари.
Косоокий поставив свою чудернацьку лампадку на один із високих заплямованих вівтарів біля ями і ступив уперед — либонь, щоб зручніше було жестами спілкуватися із верховним жерцем. Картер, досі мов заціпенілий, раптом відчув, як страх надав йому сил, і якомога сильніше штовхнув свого поневолювача, що враз звалився у роззявлену пащу колодязя, який, кажуть, сягає пекельних Підземель Зіна, де у пітьмі ґуґи полюють на ґастів. Тієї ж миті, схопивши лампадку з вівтаря, Картер кинувся углиб розписаних фресками лабіринтів, користаючись шансом, що йому випав, і намагаючись не думати про тихі кроки безформних лап, що відлунювали у коридорах за його спиною, про тихе лопотання і шкряботіння, яким знову повнилися неосвітлені коридори.
Та вже за кілька хвилин він пошкодував про свій необдуманий поспіх, вирішивши, що зміг би знайти вихід, орієнтуючись за фресками, які проминав дорогою сюди. Насправді, вони були вельми плутані, та ще й нерідко повторювались, тож з такого плану могло й нічого не вийти, але він шкодував уже про те, що бодай не спробував. Фрески ж, на які він дивився зараз, були ще жахливіші за бачені допіру, тож він розумів, що потрапив не в ті коридори, які виводять назовні. Доти він уже впевнився, що його не переслідують, тож дещо сповільнив ходу, проте не встиг полегшено зітхнути, як увіч зіткнувся з новим лихом. Його лампадка повільно згасала, мине ще трохи часу — і він опиниться у непроглядній темряві без жодної надії знайти вихід.
Коли світло остаточно згасло, він поволі побрів крізь пітьму, молячись Великим Древнім і благаючи їх про бодай якусь допомогу. Час від часу він відчував, як кам’яна підлога йде вгору, чи спускається вниз, а раз спіткнувся об сходинку, бозна навіщо видовбану в підлозі. Що далі він заходив, то вологішим ставало повітря, а натрапляючи на перехрестя чи роздоріжжя, Картер обирав прохід, який не йшов униз. Утім, скидалося на те, що його шлях стелиться все ж углиб: замогильний сморід і хрустка селітра, якою були вкриті ослизлі стіни, свідчили, що він опускається в саме нутро мерзенного плоскогір’я Ленґ. Проте не було жодного знаку, який би попереджав про наближення того, на що він, зрештою, наразився: це просто сталося, а з ним прийшли жах, шок і невимовний хаос. Ось він іще поволі просувається слизькою і практично рівною підлогою, а вже наступної миті — летить, аж паморочиться у голові, летить у темряву провалившись у вертикальну яму, яка перетинає коридор.
Він не міг сказати, скільки часу отак летів униз, проте, здавалося минули цілі години запаморочення, нудоти і неймовірного. А тоді він збагнув, що спинився і над головою в нього відсвічують хмари північної ночі. Навколо були тільки зруйновані стіни та потрощені колони, крізь бруківку, на якій він лежав, пробивалася трава, плити були розколоті чагарями і могутнім корінням. Позаду нього здіймалася прямовисна базальтова скеля без верхівки, на її темній стіні були вирізьблені огидні сцени, а посередині зяяв пітьмою склепінчастий вхід до чорних нутрощів, з яких він випав. Попереду тяглися подвійні ряди колон, їхніх уламків та залишки п’єдесталів — мабуть, колись це була широка вулиця; вази і басейни вздовж дороги свідчили, що то була садова алея. Ген попереду ряд колон розділявся надвоє, окреслюючи простору круглу площу, і на цій площі, під ледве світними нічними хмарами, височіли дві страхітливі постаті. То були величезні крилаті леви з діориту, а між ними чаїлися морок і тінь. На цілих двадцять футів вони підняли свої гротескні, неушкоджені голови, зі знущальним вишкіром розглядаючи руїни, що їх оточували. О, Картер добре знав, що воно таке, бо у легендах згадувалась тільки одна така двійня. То були незмінні вартові Великої Безодні, а ці темні руїни направду були правічним Саркомандом.