Історія однієї істерії
- Автор: Потанина Ирина Сергеевна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес
- ISBN: 978-966-2938-59-3
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Історія однієї істерії». Краткое содержание книги:
Не сумуйте, все це чекає на вас і в новому романі, останньому з цього циклу. А на додачу — ще безліч не менш цікавих персонажів: унікальний письменник Хомутов і його лиховісний з вигляду друг-глухонімий, видавець-ідеаліст, що перебуває в полоні власних ілюзій, неперевершена режисерка молодіжного театру «Сюр» з безліччю найкумедніших дивацтв і її вихованці, такі, як голомоза, та не позбавлена шарму дівчинка на прізвисько Тигра, трішки нервова Ксенія, її подруги Лариса з Аллою, що полюбляють чомусь таємниче зникати, й нарешті, причина всіх нещасть цих дівчаток — талановитий і демонічний Кирило… Чого вони всі накоять цього разу, ми переповідати не будемо. Але повірте: пригоди, які ви переживете з ними разом, такі само захопливі, як і в попередніх книжках циклу.
— Тоді мені ще здавалося, що його варто вигороджувати, — раптове сум’яття на обличчі дівчини змінила впертість. — І зараз здається… Я передумала, — Ксенія рвучко встала. — Мені не потрібна ваша допомога, детективе. Я сама в усьому винна й сама спробую витягти дівчисьок.
— Витягти звідки? — я майже силоміць всадовила Ксенію назад за стіл. В неї поки що не вистачало нахабства, щоб чинити фізичний опір дорослій жінці. — Чому Кирила потрібно вигороджувати?
— Не запитуйте, благаю… Я все одно нічого не зумію пояснити. Я сама мало що розумію. Знаю тільки, що потрібно припинити це божевілля.
Ця дівчинка когось обвинувачувала й захищала одночасно, власноруч чинила йому неприємності й намагалася потім рятувати, підкидала записки з погрозами, ховалася на горищі, додаючи батькові сивини, довірялася приватному детективові й відразу ж силкувалася втекти від нього… Сумнівів не лишалося — Ксенія була не в собі.
— Заспокойся, заспокойся, — защебетала я, обмірковуючи, як би непомітно для гості викликати сюди Шумилова. Зрештою, моїм завданням було — знайти його дочку. А лікує її нехай уже він сам. Я не психіатр. — Ти схоже, дуже перехвилювалася останнім часом.
— Ще б пак.
— Яких дівчисьок ти збираєшся витягати й звідки? Та сядь же ти, врешті-решт! Я не буду нічого в тебе випитувати. Тільки повідомлю кілька фактів. Для заспокоєння. Ні Аллі, ні Ларисі нічого не загрожує. З Ларисою я сьогодні розмовляла по телефону, вона чудово почувається на курорті. В Ялті. Алла, швидше за все, помчала заліковувати душевні рани до яких-небудь екзотичних родичів. За нею таке й раніше спостерігалося. Хобі в неї — раптово їхати кудись. Тому батьки в розшук і не подали.
— Лариска в Ялті?! — очі в Ксенії помітно покруглішали. — Ні… Не вірю. Це якась помилка. До чого йому відправляти їх на курорти…
— Кому — йому?! — схоже, до приїзду Шумилова психіатр знадобиться мінімум двом особам.
Ксенія злякалася мого зойку і вся якось ніби стислася. Я засоромилась.
— Пробач, не хотіла тебе налякати, — я взяла дівчинку за руку. Її напружена кисть здавалася пластмасовою, ніби я торкалася до манекена, а не до живої людини. — Ксюшо, давай я все тобі поясню. А ти потім розповіси, що сама навигадувала, гаразд? Лариса посварилася зі своїм хлопцем і поїхала в Ялту з Артуром. Тим, що з „Булька“…
— З ким ви розмовляли по телефону? — швидко перепитала Ксенія. — 3 Ларискою? А ви її голос знаєте? Так я й думала. У цього Артура дружину теж звуть Ларою. Він поїхав у Ялту з дружиною. А ви на мою Лариску накинулися… Не могла вона так поїхати й нікого не попередити. Я ж бо вже знаю, повірте…
Кілька секунд я усвідомлювала почуте. Жорик помилився?! Струнка теорія про легковажних і жорстоких панянок, які зникають коли їм заманеться, і з тим, з ким на даний момент виходить, дала збій? Мене поступово охоплювала радість. Жорик помилився!
— Ти впевнена, що дружину Артура звуть Ларисою? — я миттю пригадала всі деталі розмови з цією жінкою. — Скажи, а хто такий Тузик? У Лариси був собака?
— До чого тут собака? — Ні. Не було. А що?
— То виходить, наша теорія про місцезнаходження акторок помилкова! Розумієш, що це значить? — я засоромилася через свій гарний настрій. Це значить, що вони, можливо, в небезпеці…
— Ото ж бо й воно.
— А ти мовчиш і нічого не розповідаєш мені?
— Я не впевнена, що це буде коректно стосовно Кирила.
— Ти все одно вже назвала його ім’я. Я від нього тепер не відчеплюся. Міліцію нацькую.
— Він не зізнається. Він ненормальний. Він здатен на що завгодно…
Ще один всемогутній ненормальний на мою голову!
— Що він зробив?!
— Не знаю. Можливо, нічого. Але я думаю, що це таки він. Він же попереджав. Розумієте?
Я не розуміла, але зобов’язана була зрозуміти. Протягом наступної години я по краплі вичавлювала з Ксенії інформацію. Дівчина то починала говорити, то збивалася, плутаючи власні домисли з конкретними фактами і неймовірно все містифікуючи. З усього виходило, що цей Кирило жахливо залякав нашу Ксенію. Навантажив її схильну до зривів нервову систему найжорстокішим комплексом провини. „Це я в усьому винна. Мені й розбиратися. Не хочу нікого вплутувати“, — разів зо п’ять повторювала мені Ксенія, пориваючись встати й піти. Із усіх цих довгих, переплутаних та важких фраз, витягнутих із неї шляхом відвертого шантажу, погроз і задобрювання, мені вдалося нарешті вибудувати в голові більш-менш зрозумілу картину. Вийшла вона дуже абстрактною, невиразною і хисткою. Але на певні недобрі передчуття все-таки наводила.