Історія однієї істерії
- Автор: Потанина Ирина Сергеевна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес
- ISBN: 978-966-2938-59-3
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Історія однієї істерії». Краткое содержание книги:
Не сумуйте, все це чекає на вас і в новому романі, останньому з цього циклу. А на додачу — ще безліч не менш цікавих персонажів: унікальний письменник Хомутов і його лиховісний з вигляду друг-глухонімий, видавець-ідеаліст, що перебуває в полоні власних ілюзій, неперевершена режисерка молодіжного театру «Сюр» з безліччю найкумедніших дивацтв і її вихованці, такі, як голомоза, та не позбавлена шарму дівчинка на прізвисько Тигра, трішки нервова Ксенія, її подруги Лариса з Аллою, що полюбляють чомусь таємниче зникати, й нарешті, причина всіх нещасть цих дівчаток — талановитий і демонічний Кирило… Чого вони всі накоять цього разу, ми переповідати не будемо. Але повірте: пригоди, які ви переживете з ними разом, такі само захопливі, як і в попередніх книжках циклу.
— Ксенія знала?
— Що я переїжджатиму? Навряд чи. А чому ви запитуєте?
— Що тепер буде в домі? — не вгавала я.
— Якщо не помиляюся, єдиний супермаркет. Вхід із боку центральної вулиці.
— А ваші речі? Склад на горищі? Що з ним?
Здається, моя тривога передалася Шумилову і вплинула протилежно до бажаного.
— Негайно поясніть, у чому річ! Де ви? Я відмовляюся відповідати на запитання, причини яких не розумію…
— Тихше, спокійно, — я дала задній хід, — усе добре. Мені просто дуже хочеться знати, що сталося з вашим складом… Я потім усе поясню… Це пов’язано з моїми передчуттями. Дуже прошу вас відповісти…
— Якщо я не помиляюся, всі речі, які належать нашому журналу, сьогодні в другій половині дня перенесли в наш новий офіс.
— Хто переніс?
— Робітники. Та що сталося?
— Робітники. Ну, звісно, вже вісімдесят п’ять років без них нічого не обходиться! Як звичайно. Люди, які ні про що сном-духом не відають, виконують чиїсь необдумані накази, і доводять до…
— Катю, з вами все гаразд?
Ну про що з ним можна було говорити?! Я сказала безвідповідальному видавцеві „добраніч“ і побажала щасливого перебування в новому офісі. На запитання відповідати відмовилася, пообіцяла в свій час усе й усім пояснити. Натисла відбій на слухавці, витерла краплі поту з чола, та заходилась подумки журитися.
„Ну чому?! За що?! Тільки напала на слід, як він миттю стирається. І головне, ким?! Самим клієнтом. Тим, хто найбільше зацікавлений у наявності цього самого сліду. Тим, кому я так щиро хочу допомогти, а замість подяк постійно отримую самі стусани… — мені стало до знемоги кривдно. — Запитується, що мені робити тепер?“ Про те, що тепер робити Ксенії, я чомусь не думала.
Оголосила все, що сталося, диверсією, підлаштованою долею особисто для мене, й вирішила вважати подальшу метушню марною. Якщо вже вищим силам спало на думку не дозволяти мені знайти Ксенію, то чого й пнутися? Звичайно, коли Ксенія зрозуміла, що батько переїжджає, вона поквапилася полишити свою криївку. Тепер вона може бути де завгодно.
Я ще раз задерла голову й навіщось показала кулака горищним віконцям.
— Ну, Ксюшко, ну, постривай! — уголос промовила я, ще трохи глуха після дискотеки, не цілком керуючи гучністю власної мови. — Я знайду тебе, Ксеніє! Ось побачиш, знайду! Для твого ж, Ксеньчиного, блага!
— Не кричіть! — сухим пострілом пролунав низький жіночий голос. Я здригнулася. Від рогу будинку відокремилася постать. Коротка хлоп’яча стрижка, темні напружені очі, що дивляться спідлоба й водночас із викликом, велика дорожня сумка, перекинута через плече. — Заради Бога, припиніть кричати…
Сумнівів бути не могло. Переді мною стояла Ксенія Шумилова. Я ошелешено завмерла. Заплющила очі, потім розплющила знову. Ксенія не зникала. Не відриваючи погляду від її обличчя, я потяглася до сумочки, де лежав стільниковий телефон.
— Стривайте, — я раптом відчула, що Ксенія дуже нервує, — не дзвоніть поки що нікому. Мені потрібна допомога. Мені потрібна конфіденційна допомога. Розумієте?
Я закашлялася. Швидше, щоб виграти час і зміркувати, що ж потрібно говорити, аніж через кволе здоров’я.
— Так… Звичайно… — до мене нарешті почало доходити, що переді мною зовсім не примара й не злочинниця, а налякана дівчина, яка просить допомоги. — На жаль, я залишила машину вдома. Пропоную пройти пішки до мене в офіс. Тут недалеко.
— Ні, — швидко промовила Ксенія, — я до вас не піду…
— А куди ти підеш? — м’яко запитала я. — На горище тепер потрапити не вдасться…
— Звідки ви знаєте про горище? — за весь час нашої розмови Ксенія жодного разу не поворухнулася. Кожен м’яз напружений, руки в кишенях, ноги на ширині пліч… Коротка шкіряна курточка, черевики на дуже масивній підошві. Дивна дівчинка. Дуже дивна. — А, Кілер, — вона здогадалася сама. — Мені слід було б припустити, що він вибовкає.
— Він думав, що рятує тебе, — навіщось я заступилася за діджея. — Ми з Тигрою сказали, що на тебе полює злісний маніяк…
— Майже вгадали.
— Ксюшо, не будемо ж ми вічно стояти тут? У мене вдома зараз нікого нема. Чоловік поїхав провідати батька… Залишиться там ночувати. Ми зможемо спокійно поговорити… Ходімо.
— Чорт! — вилаялася Ксенія і, здається, впокорилася. — На горищі в батька було так зручно. Треба було йому затіяти цей переїзд саме зараз. Добре, я піду. Але врахуйте, я повірила вам. Ви говорили про благі наміри… Якщо обдурите — Господь вам ніколи не простить… Ночами приходитиму. В кошмарах. Зрозуміло?