Майстер і Маргарита

— Їй-бо, часом я починав ревнувати її до нього, — шепотів Іванові нічний гість, що надійшов з місячного балкона.

Запустивши у волосся тонкі пальці з гостро обточеними нігтями, вона без кінця перечитувала написане, а перечитавши, шила ось оцю шапочку. Іноді вона сиділа навпочіпки біля нижніх полиць чи зі стільця сягала горішніх і ганчіркою витирала сотні запорошених корінців. Вона віщувала славу, вона підганяла його і саме тоді почала називати майстром. Вона нетерпляче дожидалася обіцяних уже останніх слів про п’ятого прокуратора Іудеї, співуче й голосно повторювала окремі фрази, які їй подобалися, і казала, що в цьому романі — її життя.

Його було дописано в серпні місяці, здано якійсь невідомій друкарці, й та передрукувала його в п’яти примірниках. І, нарешті, наспів час, коли довелося покинути і таємне пристанище і вийти в життя.

— І я вийшов у життя, тримаючи його в руках, і тоді моє життя дійшло краю, — прошепотів майстер і похилив голову, і довго журно похитувалася чорна шапочка з жовтою літерою «М». Він повів далі свою розповідь, але вона стала вже трохи безладною. Можна було зрозуміти лиш одне, що тоді з Івановим гостем трапилася якась катастрофа.

— Я вперше потрапив у світ літератури, але тепер, коли все вже дійшло кінця і загибель моя довершена, згадую про нього з жахом! — урочисто прошепотів майстер і підніс догори руку. — Так, він надзвичайно вразив мене, ох, як вразив!

— Хто? — ледь чутно шепнув Іван, остерігаючись уривати розповідь схвильованого оповідача.

— Та редактор, я ж кажу, редактор! Отож він прочитав. Він дивився на мене так, наче в мене щока була роздута флюсом, якось скошував очі в куток і навіть ніяково хихотів. Він без потреби теребив манускрипт і покректував. Запитання, які він мені ставив, видалися мені божевільними. Не кажучи нічого про сам роман, він питав мене про те, хто я такий та звідки взявся, чи давно пишу і чому про мене нічого не було чутно раніше, і навіть задав, на мій погляд, цілковито ідіотське запитання: хто це мене напоумив писати роман на таку дивну тему?

Зрештою він мені обрид, і я спитав напрямки, буде він друкувати роман чи не буде.

Тут він заметушився, почав щось мимрити і ознаймив, що сам вирішити це питання він не може, що з моїм твором повинні познайомитися інші члени редакційної колегії, а саме критики Латунський та Аріман і літератор Мстислав Лаврович. Він просив мене прийти через два тижні.

Я прийшов через два тижні, й мене зустріла якась дівчина зі скошеними до носа від безнастанної брехні очима.

— Це Лапшоннікова, секретар редакції, — усміхнувшись, сказав Іван, добре знаючи той світ, який так гнівно змальовував його гість.

— Можливо, — відрубав той, — так ось, від неї я дістав свій роман, уже добряче заяложеним та обстріпаним. Намагаючись не потрапляти своїми очима в мої, Лапшоннікова сказала мені, що редакція забезпечена матеріалами на два роки вперед і що з огляду це питання про публікацію мого роману, як вона висловилася, «відпадає».