Майстер і Маргарита
- Автор: Булгаков Михаил Афанасьевич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- Переводчик: Микола Білорус
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Майстер і Маргарита». Краткое содержание книги:
— Що я пам’ятаю після цього? — бубонів майстер, тручи скроню. — Отож опалі червоні пелюстки на титульному аркуші, а ще очі моєї подруги. Так, ці очі я пам’ятаю.
Розповідь Івановою гостя ставала все плутанішою, все більше наповнювалася якимись недомовками. Він казав щось про навскісний дощ і відчай у підвальному пристанищі, про те, що ходив кудись іще. Пошепки вигукував, що він и анітрохи не винуватить за спонукування до боротьби, о ні, не винуватить!
Далі, як почув Іван, сталося щось несподіване й дивовижне. Якось герой розгорнув газету і побачив у ній статтю критика Арімана, яка називалася «Вилазка ворога» і де Аріман попереджав усіх і кожного, що він, тобто наш герой, зробив спробу пропхати до друку апологію Ісуса Христа.
— О, пам’ятаю, пам’ятаю! — скрикнув Іван. — Але я забув ваше прізвище!
— Облишмо, повторюю, моє прізвище, його нема більше, — відповів гість. — Справа не в ньому. Через день в іншій газеті за підписом Мстислава Лавровича об’явилася друга стаття, де автор її пропонував ударити, і добряче вдарити, по пілатчині й тому богомазові, який намислив пропхати (знову це прокляте слово!) її до друку.
Сторопівши від цього нечуваного слова «пілатчина», я розгорнув третю газету. Тут було дві статті: одна — Латинського, а друга — підписана літерами «М. З.». Запевняю вас, що витвори Арімана й Лавровича могли зійти за іграшку порівняно з писаниною Латунського. Досить вам сказати, що називалася стаття Латунського «Войовничий старообрядець». Я так захопився читанням статей про себе, що не помітив, як вона (двері я забув зачинити) станула переді мною з мокрою парасолькою в руках і з мокрими ж газетами. Очі її прискали вогнем, руки тремтіли і були холодні. Спочатку вона кинулася мене цілувати, потім хрипким голосом, б’ючи рукою по столу, сказала, що вона отруїть Латунського.
Іван якось збентежено покректав, але нічого не сказав.
— Настали безрадісні осінні дні, — продовжував гість, — страхітлива невдача з цим романом наче вийняла з мене частину душі. По суті кажучи, мені більше нічого було робити, і жив я від побачення до побачення. І ось у цей час зі мною щось поробилося. Чорт його знає що, у чому Стравінський, напевно, давно вже розібрався. А саме, найшов на мене туск і з’явились якісь передчуття.
А ще зі мною приключилася оригінальна річ, як не раз бувало в моєму житті… У мене неждано-негадано завівся друг. Так, так, уявіть собі, я загалом не схильний зближуватися з людьми, маю кляту, химерну рису: сходжуся з людьми важко, недовірливий, підозріливий. І — уявіть собі, при цьому неодмінно промкнеться мені в душу хто-небудь непередбачуваний, несподіваний і зовні чорт його знає на що схожий, а він-бо мені більш від усіх і вподобається.
Так ось у ту прокляту пору розчинилася хвіртка нашого садочка, днинка ще, пам’ятаю, була така приємна, осіння. її не було вдома. І у хвіртку зайшов чоловік, він у якійсь справі подався в дім до мого забудовника, а згодом уродився з садка і якось дуже споро зайшов зі мною в знайомство. Відрекомендувався він журналістом. Сподобався він мені до того, уявіть, що я досі деколи згадую про нього і скучаю за ним. Далі він почав заходити до мене. Я дізнався, що він нежонатий, що мешкає поряд зі мною приблизно в такій же квартирці, але що йому тісно там, і таке інше. До себе щось не кликав. Дружині моїй він не сподобався страшенно. Але я заступився за нього. Вона зауважила:
— Роби, як знаєш, але кажу тобі, що людина ця справляє на мене відворотне враження.
Я розсміявся. Так, але чим, власне, він мене привабив? Річ у тім, що взагалі людина без сюрпризу всередині, у своїй скриньці, нецікава. Такий сюрприз у своїй скрині Алоїзій (ба, я забув сказати, що мого нового знайомого звали Алоїзій Могарич) — мав. А саме, ніде доти я не зустрічав і, певен, що ніде не стріну людину такого розуму, який мав Алоїзій. Якщо я не розумів сенсу якого допису в газеті, Алоїзій розкривав мені його буквально за хвилину, при тому було видно, що розтлумачування це йому анічогісінько не варто. Те саме із житейськими явищами та проблемами. Але цього було замало, підкорив мене Алоїзій своєю пристрастю до літератури. Він не заспокоївся доти, поки не умовив мене прочитати йому мій роман весь від дошки до дошки, причому про роман він відгукнувся дуже схвально, але з разючою точністю, наче був присутній при тому, переказав усі редакторові зауваження щодо цього роману. Він вціляв із ста разів сто разів. Окрім того, він з цілковитою чіткістю з’ясував мені, і я відчував, що це безпомилково, чому мій роман не може бути надрукований. Він говорив, як рубав: розділ такий-то не піде…