Чого не гоїть огонь
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Чого не гоїть огонь». Краткое содержание книги:
Початкове його захоплення уляглося. Він був непорушний, дивився байдуже. Вона сиділа на своєму місці, курила цигарку і, здавалось, намірялася щось ще сказати. Троян чекав. Запала хвилева мовчанка. Вона почала першою:
— Але це ще не все, з чим я до тебе прийшла, — сказала вона, зовсім змінивши тон. — Я довго над цим думала, довго вагалася. І, може, знов будеш здивований. Ти ось хвилину тому питав мене, де я така народилась. А як ти думаєш — де? Невже досі не догадався?
Його зацікавлення знов швидко верталося, він дивився на Віру напруженим поглядом, але мовчав. Чекав, що казатиме далі.
— Не догадався? — продовжувала вона обниженим, інтимним тоном. — Таж я… Павліна!
— Не може бути! — вирвалось у нього, і він навіть звівся на ноги.
— Павліна! — промовила вона знов. — Та! Та сама! Іванова дочка, з якою ти бавився в крем'яхи. В яру. На Запоріжжі!
— Не може бути! — Його очі зробились великими, він весь, здавалось, застиг.
— А от може! І це так і є! Хоч вір, хоч не вір! Пригадуєш: Хведір, Ілько, Макар, брат-близнючок Крисанф? Наші перегони біля криничний? Твої три вівці?..
Він почав ходити по кімнаті, але не було в ній йому місця.
— Фантастично! — казав. — І як? І як? Яким чином? Звідки? — дивився на неї пильно.
— Ось так! Як бачиш! Довга, дуже довга і складна повість життя. Але як хочеш — коротко перекажу. Ти ж, напевно, знаєш, що народились ми, тобто я і брат Крисанф, в революцію, як батька не було вдома, бо він був десь там, на війні. Я мала зватись Дарією, бо в святцях була недалеко Крисанфа і Дарія, а нас було якраз двоє. Але мати моя чомусь уперлась, щоб мене назвати Павліною. Брат же лишився Крисанфом. Батьком нашим не був наш батько. Говорять різно. Одні — що це був якийсь саперний капітан, грузин, інші — що це був якийсь ієромонах з монастиря, а то навіть граф Сангушко з Новмалина, в якого мати моя інколи працювала. Так чи так, але коли вернувся батько… Не скажу нічого, ти можеш сам собі уявити. Зрештою, пам'ятаєш, яке життя мала я у себе вдома.
Двадцять четвертого року, як знаєш, батько продав свої десятини на Запоріжжі, забрав нас — свою, як він казав, лаю і переселився до Садок, що біля Шумська, над границею. Купив там дешево у пана землю, і саме тому дешево, що якраз над границею. Границі батько не боявся, а нас було у нього семеро. Я пасла корови і кожний день бачила по той бік границі людей у довгих, сірих шинелях, із шпичастими шапками. Мене манив той, інший, свій, заборонений, відділений простір, я завжди чогось шукала, завжди за чимсь тужила, знаючи, що я в родині небажана. Не раз хотілося піти отак просто, заплющивши очі, навпроти сонця, і пішла б, лише шкода було Крисанфа, якого я любила.
Та одного разу все-таки не видержала. Зібралась під ніч і так через поля, через вівса та ячмені, під хмару, що висувалась із заходу, пішла навмання, без пуття й мети. Гірко, пам'ятаю, плакала, кликала Божу силу на допомогу, але йшла і йшла, жебрала, ночувала, де траплялось, і так дійшла до Києва. А там попала до безпритульних. У п'ятнадцять років мало не стала матір'ю, у сімнадцять мене впіймали на негарному вчинку, і була б потрапила до Сибіру, та, спасибі, слідчий попався, що, пам'ятаю, сказав:
«Тобі не волочитися, а діло робити!» Запитала, яке діло, а він мене до колонії безпритульних справив у Карелію. Там я висунулась — за мови, за політграмоту, за активність, за бистрість розуму. А тоді мене до Москви, до школи, на шпигунку. А далі практичні вправи — до Парижа, по салонах, по курортах, до Вашингтона, до Сан-Франциско, до Токіо. Обносили, обтерли, і вийшла з мене баронеса фон Лянге. А там, через Італію, попала сюди, до пана Коха. І от нарешті коло замкнулось. І нарешті ось ти… Якове! Пізнала тебе з першого погляду… Дай ще кришанки!
Подав їй знову капшука, знов скрутила з газети, була, можливо, вперше так схвильована — наче вона знов те худеньке, дике, довгоноге, зацьковане звірятко, Павлінка-байстрючок з тамтого боку яру.
Троян, до краю напруживши увагу, зупинився біля одвірка і, спершися на нього, застиг нерухомо.
— Фантастично! — вирвалось у нього, коли Павліна-Віра замовкла. — Просто не віриться! Ніби якась вигадка! — Його голос при цьому зовсім змінився, а вона затягалася димом, і груди її хвилювались під сірим вовняним светром.
— Так, Якове, — промовила Віра. — Фантастично. І, може, ти знаєш, чому так сталося, бо я не знаю. Я тільки знаю, що ми, діти одної крови, опинилися на протилежних бігунах. Чому це так? І невже не можна знайти якогось компромісу? Таж ми живі люди, маємо розум, серце. І куди все це нас заведе?