Чого не гоїть огонь
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Чого не гоїть огонь». Краткое содержание книги:
Троян ніяк цього не сподівався. Швидко підвівся. Не міг приховати збентеження, а разом зацікавлення.
— Дозволь увійти, — сказала Віра своїм свіжим, соковитим голосом. — Добрий вечір!
— О! Яка несподіванка! Добрий вечір! Заходь, заходь! І сідай! Якими такими вітрами? — заговорив Троян, але з місця не рушився і не подав їй руки.
— Дай лише відсапну. Вітер. Із сил вибилась, — справді відсапуючись, ніби вона бігла, казала Віра, присівши, як була, на лаві під автоматами й гранатами. — Від монастиря йшла пішки… Темно… А я боюсь собак, — говорила поволі, розмотуючи хустку, розщібаючи кожушок, виймаючи цигарки. — Частуйся! — простягнула Троянові цигарку.
— Заслабе. Відвик. У мене там кришанка, — сказав Троян не дуже привітливо.
— То, може, почастуєш?
— Газета. Перегорить горло.
— Хай горить. Не вперше. Давай! Це справді вата, — домагалась вона. Він узяв капшук з телячого пухира, що лежав на досяг руки на столі, і подав їй. Обоє закурили.
— Отже, яким вітром? Чим завдячую цю справді несподівану візиту? — спитав тим же стриманим тоном.
— А! Різними вітрами. Маю до тебе багато справ.
— Звідки дізналась про мою берлогу?
— Довго казати.
— А ти коротко.
— Від Домахи.
— А ти з нею возилася?
— Приходилось.
— Із братіком бачилась?
— Ні.
— А як же там Пюц, Даргель?
— А! Можеш уявити! Кислі. Побив їхні тузи.
— Ну, і що ж! Чую, батальйонці зовсім у ліс подались.
— Наберуть інших.
— Із західних братів?
— З різних. Із західних, східних. З Берліна новий ес-ес, фон ден Бах, прибуває. І це такий Гінцнер. Генерал.
— Чув. І нові розстріли?
— Чистять тюрму. Готують місця…
— Ну, а… — повільно говорив Троян, шукаючи слова і струшуючи попіл цигарки під ноги, — а як там той… твій… Качан?
— Не знаєш? Його розстріляли! Самі! — швидко, без сліду збентеження відповіла Віра.
— Ясно! Цього ми й сподівались. Січених чекістів вони не вживають. За їхнім законом і ти до самої кости трефна, дарма що за них розпинаєшся. Боги не приймуть жертви. І де ти така народилася?
— А от угадай! — викрикнула Віра виразно, ніби її кольнули.
Яків допитливо дивився, було темнувато, її постать невиразно вирізнялась на тлі стіни.
— А, не важно! — промовив. — Кажи краще, чого прийшла? Хто послав? І для чого? Ти ж даром землю ніколи не топчеш. Та й небезпека. Остання наша зустріч — просто дивуюсь. Інший на моєму місці…
— Небезпека! Яка тепер небезпека! В кожній атмосфері можна звикнути, голубе сизий! Для мене нема небезпеки! А прийшла я ось чого: діло! Гарне діло!
— Знов якийсь Качан?
— Забудь того Качана. Вагон карбованців, що їх привезли до Рівного як майбутню валюту України, — сказала Віра.
— Так що з тими карбованцями? — спитав заскочений Троян.
— А те, що при бажанні ти міг би їх забрати.
— А що значить забрати?
— Поїхати й забрати! І ніякого ризика.
— Жартувати прийшла?
— Яке жартувати? До Рівного привезли вагон карбованців. І їх можна забрати. Хочеш — скажу як!
— За кого ти їх маєш?
— Просто за тих, ким вони є. От і герренфольк, і раса, але інколи спритна напіварійка може водити за ніс найгрізнішого орденського лицаря. І я тобі кажу: іди і забирай півмільярда. Просто хурами. Лежить і на тебе чекає.
— Звучить казково, — сказав Троян, цікавість якого помітно зростала.
— На нашій землі тепер чимало казкових діл твориться. Касиром того так званого банку «для України» є пан Мюллер. З Берліна. У Берліні перебувають його «солодка жіночка» і «солодкі дітки». А оце недавно американці скинули туди чимало тисяч тонн динаміту. І тому пан Мюллер кожного вечора п'є. Що має робити? Товариство є, горілка є. Під Сталінградом б'ють, у Сахарі б'ють, в Берліні б'ють. Де подітися? Куди кинутись?
Оце заходжу до нього ранком, а у нього погром. Піч розібрана, фотелі догори ногами, а сам лежить долічерева на канапі носом у калюжі з битих яєць і хропе. Дивлюсь — течка його розкрита і в'язка ключів ніби навмисне для мене виложена. І документи. Я забрала ключі і документи отак просто, як оту цигарку, і пішла. А згодом бачила його. Блідий! Нещасний! «Що з вами, регірунгсрате?» — питаю. «Ах, знаєте! Жах! Суцільний жах! Ось лист! Двоє моїх дітей! Ви знаєте, що це значить? Для батька?» І я його розумію! Які там ключі?
Троян слухав напружено. Мовчав. Міркував. Знав Віру, знав її можливості, знав, що говорить вона недаремно, що має для цього причини і вони напевно цілком реальні. Одначе все це звучало фантастично. Не міг уявити, як щось подібне могло статися, не міг одразу щось сказати, до того в пам'яті все стояла справа Качана, і остання його розмова з нею, і всілякі інші уявлення.