Чого не гоїть огонь
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Чого не гоїть огонь». Краткое содержание книги:
І коньяк, і дві кришталеві чарки, і, здається, срібна таця стояли готові разом з краяною дерманською ковбасою.
— А де ж він? — озвався нарешті Троян.
— Не знаю! — коротко відповіла, наливаючи чарки.
— Я вже випив, — сказав він.
— Але не в мене:.. Не в брата… Ти ж наш звичай знаєш. Так дай нам Боже! — підняла свою чарку, подивилась на нього великими своїми оливковими очима з посмішкою на червоних, повних устах.
Мовчки простягнув руку за чаркою і випив.
— Чого такий гордий? — запитала. — Не говориш…
— Що тут скажеш?
— Як що? Я ж тебе не обидила… Не зчарувала, не зрадила, не відбила коханої… Він мовчав.
— Роздягнися. Скинь ту шкуру! Тут тепло.
— Чого хотіла? — спитав він її нагло і налив сам ще чарку.
— Подивитись на тебе, — посміхнулась і додала: — А мені? Не наллєш?
Налив їй також.
— Кажи, чого хотіла? — запитав знов, і в голосі його почулась гостра нотка.
— Сам знаєш! За братом твоїм полюють, як за вовком! — піднесла тон і вона.
— Ну, так що?
— Що? Якове! Пам'ятай моє слово: згине він — згинеш ти!
Він байдуже посміхнувся. Потім глянув на неї.
— Що далі? — спитав, вийняв капшук з тютюном і почав крутити закрутку. — Ти така, бачу, розлютна, Домахо, — промовив спокійно. — Знаєш, скажу тобі: Каленик не мій брат і не твій чоловік. Каленик — наше, твоє й моє лихо. Думаєш, що я можу йому помогти… Коли ще ми були дітьми, одного разу він на моїх очах забив ложкою каченя. І, коли я його за те вдарив, він укинув мою шапку до нужника. Це була моя мрія — та шапка, з такою звіздою, як у тих семінарських учнів, я її виплакав у матері, і Каленик це знав. І я тобі ще одне скажу: він мало не отруїв нашої мами. Намішав вовчих ягід до малин, а сказав, що то чорниці. І, незважаючи на все те, я його любив. Мені було його шкода, і я завжди хотів йому помогти. Але він не хотів моєї допомоги. Ніякої допомоги. І нічиєї. Він — виродок!
Тепер мовчала Домаха. Вона одвернула голову вбік, її пишні, високі груди помітно здіймалися під сорочкою.
— Я знаю, що ти його любиш, — сказав Яків.
— А може, й ні! — капризним, сердитим голосом вигукнула Домаха. — Звідки знаєш, що люблю? Любила! Так!
— То чого від мене хочеш?
— Може, хочу не від тебе, а тебе! Може, ти мені сподобався! Може… Он постіль! Лягай! А ні — приходь завтра, кожну ніч! Зацілую! Ти ще не знаєш моїх пестощів, Якове!
Троян нервово вдихнув повітря, вилиці його напружилися, потім він сильно потягнув дим цигарки і так на хвилинку застиг, ніби збираючись стрибнути.
Домаха дивилась п'яно і хижо, брови її зсунулись в одну довгу, вигнуту смужку.
— Ех, Домахо! Знаєш що? Не його, а тебе б… хм… бити!
— Бий! На! Бий! — розірвала вона враз пазуху, відкриваючи міцні, білі, повні груди. — Бий! Чого гапиш?
Була дійсно люта, бачила, що він захитався, відчувала свою всепокоряючу силу, розуміла, що його слова розчиняються в цьому повітрі, мов віск перед огнем. І, коли він встав, налив ще одну чарку, випив, закусив цигаркою, затягнув міцніше ремінь з кобуром револьвера і без «добраніч» вийшов, приголомшена, лише кинула йому навздогін:
— Приходь завтра! Твоя Маруся холодна, як жаба!
Невідомо, чи він чув ці слова. Сінешні двері брязнули, і, коли Домаха кинулась до вікна, вона побачила лиш чорну, рухливу пляму, що швидко зникала на білому тлі.
Троян, здавалось, не йшов, а тікав з цього місця, здавалось, отрясав з себе якесь сміття. Не тримаючись стежки, що зливалася з білим довкіллям, через нерівний город, через розхитаний пліт, пригадуючи парубоцтво, коли то ходилось на вечорниці і стрибалось через плоти, перескочив у подвір'я своєї жінки. Отямив його крик півня, що несподівано закукурікав майже над головою, нагадуючи, що вже близьке світання.
Маруся чекала на нього. П'яний, розбитий, ввалився до сіней і почав оббивати сніг з чобіт.
— А що? — спитала Маруся. — Бачив? Напевно, всі свої принади показала — вуличниця паскудна! Вона тут усіх принаджує. За нею, мов собаки тічкою, бігають. З Рівного якийсь приходить потайки, ночами. З нею ще якась дівка ходить, така ж, як і вона… Щось вона недобре затіває. Боюсь я, Якове! На тебе вони, як кіт на мишу, чигають.
— А ти б перейшла до батьків…
— Та господарства якось жалко.
— Нема тепер господарства…
— Для таких, як ти, нема. А для нас… Як щось станеться — куди підемо, що будемо їсти?
А за кілька тижнів після цієї ночі, одлижаного, туманного ранку на полях, на пригірку, перед запорізькими садибами несподівано, як грім з ясного неба, затарабанили кулемети.