Чого не гоїть огонь

— Ні, то йди вмийся. Розтопи йому, Терешку, снігу…

— Сам викликав… Вибач, — пробурмотів до Олени Татяна.

— Яке вибач! Що за вибач! Хіба ти від мене не дістав! Била баба мужика — ха-ха-ха!

— Но-но-но! — боронився Татяна. — Як мало тобі — іншим разом добавлю!

— Це ще побачимо, хто кому, — відгризнувся Олена.

По обіді світило сонце, в повітрі пахло провесною, навіть підсвистувала якась, подібна до синички, пташина, а вгорі кілька разів знов пролетів «шторх» з Рівного. Бригада, поївши кандьору, приправленого овечим лоєм, уся в білих халатах, зливаючись з білим довкіллям, ішла в наступ, робила відступ, обходила, била перехресним огнем, била в фокус. Ліс мінявся лугом, луг яром, яр полем. Сніг, замети, чорні плями розмерзнів, місцями грязюка.

А під вечір, коли верталися назад, зробили ще кілька «крийся», і вже не задля вправ, а таки перед справжніми «шторхами», що пролітали досить низько і могли побачити… А потім тягнули копита, мов виснажені коні, аж прибилися до землянок і полягали на причі горі лицем.

Та ненадовго. Ось знов сюрчок, знов «біжи», знов «лава», знов той невтомний командир із своїм Булавою:

— Бригадо! Струнко! Спочинь! Струнко!

Виходить той вічний Залізняк із тим своїм рапортом. Звідомлення з фронтів. Розпорядження і наказ командира. Нагороди, похвали, догани. Далі знов «струнко». Знов «слава Україні». Знов три рази відповідь! І розходьсь!

А там чай, кусень яловичини з хлібом, порція овочів. А там «Боже великий, єдиний, нам Україну храни!». І сон, Міцний, здоровий, на свіжому сосновому галуззі, що пахне живицею, під кожухом, з якого несе потом… Весь ліс криється тьмою й завмирає, і лише в різних його кінцях, по маскованих криївках, по гніздах, що на високих соснах, не сплять вартові, цілу ніч зорять темряву, стежать за кожним порухом передпілля. Над ними морозне зоряне небо і серпик місяця.

Спить-відпочиває маленька армія у величезній історії світу, у просторі дев'ятисот мільйонів квадратних кілометрів, у маленькій точці на великій планеті, вкрита небом і тишею, готова завтра встати, щоб умерти для того, щоб жити життям вічним! Будь благословенна! Історія світу не згадає тебе на своїх сторінках, але ти у своїй глибинній величі збережешся в пам'яті тих, з кого постала і за кого боролась!

Йшли дні за днями, сонце все вище й вище здіймалося по сходах весни, сніг безнадійно тікав, лишаючи мокрі, темні плями, перші проліски забриніли на підогрітих місцях, а бригада все ще жила своїм «спокійним, мирним» життям.

Прийшов і Великдень, відомий дерманський Великдень з двома повними, освітленими церквами, з народом, що зливою зливався, як водоспад, з усіх своїх кутків у загальне море світла, співів і поцілунків. І от, коли під світанок спішило кожне з пасками на розговіння, якась злорада душа кинула грізне слово: «Німці!» Слово це понеслося, мов блискавка, люди хильнулись, мов хвиля, кинута підводним вибухом вулкану, хто куди. Але це була фальшива тривога. Німці в той день не прийшли.