Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2
- Автор: Тинченко Ярослав Юрьевич
- Серия: Офіцерський корпус Армії УНР #2
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-041-3
- Жанр: История
Электронная книга - «Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2». Краткое содержание книги:
Отже, пригадую собі, що фортифікацію викладав нам підполковник, воєнний інженер, фахівець свого діла, Олег Шумський. Другий — петроградський академік Іванов викладав топографію — правда на російській мові (праць з обсягу цих дисциплін на українській мові ще не було), але здавали іспити ми в мові українській — це вимагалося з засади.
Тактику викладав симпатичний молодий підполковник генерального штабу Мазур-Ляхівський. Не раз згадуючи минуле, приходить мені на пам’ять ця імпонуюча фігура і я завжди завдаю собі питання, де ділась ця високо талановита людина? Ні потім, ні пізніше ніде й ні від кого не чув і не дізнався, що з ним сталось.
Лекції тактики для нас, старшин-фронтовиків, — це була правдива насолода, правдива військова повість, писана мовою цифр, фактів, епізодів. Ні один виклад, ні одна година школи не обходились без того, щоб перед слухачами не проходив образ з недавнього фронту великої війни, спадала таємна завіса, яку з таким умінням?гідіймав, розгортав, з таким розмахом представляв аудиторії — тактичний обхід, чи охват, чи прорив позиції, маневрування й демонстрації. В клясі тоді стояла мертва тиша, а красномовець-лектор був пан і маг.
Досить того, що не учні-юнаки, а кількадесят старшин-фронтовиків були тоді закохані в свого учителя.
І тим було дивніше, що підполковник Мазур-Ляхівський володів чудово українською мовою (де він її взяв?) і при тому мовою літературною, якої з нас ніхто ще не знав.
Великий жаль, коли ця людина загинула десь підчас якогось наїзду північних дикунів, загинула непомітно й марно, а все говорить за останнє. В усякому разі, старшини українці багацько були забовязані цій надзвичайній людині і на цьому місці особисто віддаю їй велику й глибоку пошану (у цьому місці редакція збірника “За Державність” зробила примітку, що Мазур-Ляхівський помер від тифу у Кам’янці-Подільському. Насправді восени 1919 р. він перейшов на бік білогвардійців, докладніше див. біографічний довідник. — Я. Т.).
Історію України викладав нам цивіль п. Садовський, соціальне його положення не пам’ятаю.
Викладав досить не зле, однак не вмів захоплювати своїми викладами авдіторію, тоді коли в цій царині якраз міг би й проявити себе. Однак з його лекцій при бажанні старшина міг почерпнути досить відомостей для ролі виховника в майбутньому. Граматику й мову (підручник 0. Курило) викладав, здається, він же.
Літературу викладав рухливий і енергійний пан-отець Юрій Жевченко, українець-ентузіяст, пізніший єпископ української автокефальної православної Церкви. Викладав уміло, захоплююче, зі знанням, але тої красномовності й удару, що були у підполковника Мазур-Ляхівського, він не посідав.
Як на лекціях мови, так і на лекціях літератури, старшини вправлялись в читанні.
Смішно виходило часами таке читання старшини-учня, який ніколи до того часу не мав спільного з українською мовою, але таких старшин у другім випуску Інструкторської Школи одначе був досить незначний відсоток; підкреслюю це для того, що українців у третьому випуску було вже в половину менше: за часів гетьманської влади зазначився вже приплив “малоросів”, “фахівців”, які мали бажання закінченням школи набути право на посади в армії. Тоді як перший, а рівно ж і другий випуски старшин-інструкторів складалися на 1/2 зі свідомого національно українського елементу, який ішов до армії виконувати тяжку відповідальну працю будівничих українського війська не хліба ради, а ради ідеї й переконань.
І не була це заслуга військового міністерства Центральної Ради, за якого почала Інструкторська Школа функціонувати. В такий спосіб українське безпартійне старшинство (далеко, нажаль, не все) здобувало собі право після ріжних митарств по штабам служити в рідному війську й працювати для відродження рідного краю.
Після лекційних годин Школа, як колишні “юнкера”, після хвилини перерви, ставала до муштрових навчань. Муштра відбувалась тут же недалеко на Звіринці, на ярах, які для цього якнайкраще надавалися. Сотні виходили в команді своїх кадрових старшин і провадили навчання. Починали з “азів”, бо з одиночного навчання й таким чином засвоювався український статут. Отже, приходилось вдруге, після кількох років фронту, кінчати старшинську школу; і наскільки лекції були часом приємні, так часом нудила й надокучала муштра <…>