Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2
- Автор: Тинченко Ярослав Юрьевич
- Серия: Офіцерський корпус Армії УНР #2
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-041-3
- Жанр: История
Электронная книга - «Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2». Краткое содержание книги:
Повноваження з призначення на командні посади Олександр Жуковський передав своєму помічникові — генералу Грекову, який тривалий час був викладачем у військово-навчальних закладах Санкт-Петербурга, включаючи Імператорську Миколаївську військову академію, дуже добре знав офіцерський корпус Генерального штабу та загалом російський генералітет. Саме він, фактично, й обирав з генералів і полковників, які виявили бажання служити в українській армії, найбільш професійно підготовлених і певних з погляду національних переконань. Щоправда, мало хто з них розмовляв українською мовою (як і сам Греків), але всі новопризначені генерали та полковники сумлінно взялися за створення армії.
Справа українізації російських військовиків потребувала чимало зусиль навіть незважаючи на те, що частина з тих, кого протягом березня-квітня 1918 р. було призначено Жуковським на генеральські та полковницькі посади, походила з українського селянства та козацтва. Приміром, поставлений на посаду начальника медичної служби Київського корпусу Мартирій Галин так згадував про своїх колег та начальників:
«В штабі застаю командира корпусу, начальника штабу і старшого ад’ютанта, чи як називали його тоді, осаула, та ще одного старшину й двох писарів. Ось і увесь штаб, а разом і увесь корпус, а всього — 4, а я — пятий. Командир корпусу генштабу генерал-майор “Щироукраїнський” (правдиве прізвище його забув, але воно українське), розмовляє по українські, хоч і зле. Начальник штабу генштабу генерал-майор N., — товста пихата московська пика, — відвертається не відповідаючи, коли осаул звертається до нього по українські. Осаул Дехтярів балакає з усіма тільки по українськії, доброю, щирою мовою»{146}.
Генералом «Щироукраїнським» тут названо Ілька Сильвестровича Мартинюка — бойового та надзвичайно популярного серед солдатів російського генерала, який походив із селянської родини з Волинської губернії та все життя прослужив у полках, дислокованих на Волині. Але, за словами Галина, він «розмовляє по українські, хоч і зле». «Товста пихата московська пика» — це полковник Олександр Шестаков, який випадково потрапив на свою посаду. Він був останнім командиром українізованої 9-ї кавалерійської дивізії російської армії, рештки якої у лютому 1918 р. демобілізовано в районі Василькова — Білої Церкви. По дивізії залишився архів і деякі матеріальні речі, з якими у березні 1918 р. Шестаков приїхав у Києв до Військового міністерства. Тут, зважаючи на відсутність фахівців, йому було запропоновано тимчасово прийняти посаду начальника штабу Київського корпусу.
Звісно, змінити ставлення до українства в таких, як генерал Мартинюк або полковник Шестаков, було майже неможливо. Проте молодших старшин — підпоручиків, поручиків та штабс-капітанів, які прийшли до російської армії під час Першої світової війни, пропускали через спеціальні курси, де їм було прочитано лекції з українознавства, української мови та фахових дисциплін. Організація цих курсів, які отримали назву Інструкторської школи старшин, було покладено на начальника Головної шкільної управи генерала Астаф’єва. Згодом цей заклад відіграв важливу роль у формуванні старшинського корпусу Української армії.