Молоді літа короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #19
- Год: 1975
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Молоді літа короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
«Отой де Нансей, видно, не друг мені. Треба стерегтися! Він капітан королівської охорони. Я вже відчуваю, що колись іще, мабуть, побачу його обличчя без оцієї шанобливої усмішки на замовлення. Тепер, як і завжди, головне — навіяти їм таку пошану, щоб не потрібен був і балет. Це все обличчя людей, що нічого не забули й не пробачили нам, як і ми їм. А ота друга усмішка — того, здається, звуть де Морвер[56]?»
— Кузене, отой он зветься де Морвер?
«Те, що в нього на обличчі, теж називається усмішкою, але я певен, що він радніший убивати, ніж танцювати! Цього де Морвера я собі запам'ятаю».
Одначе навіть найпереконливіші відкриття можуть стертись і на якийсь час забутись, якщо до них випадково домішається особисте збентеження — скажімо, від почуття власної кумедності. А так воно й вийшло, коли Анрі нарешті розглядів зблизька глузливий вираз на обличчях у тих, котрі стояли позаду й думали, ніби їх не видно. Анрі вмить збагнув, що дає Карловим придворним певність своєї переваги: вбогий вигляд гугенотського почту. Він весь час потай боявся, що те вбозтво помітять, і тому зібрав біля себе найкраще одягнених із своїх дворян. Та їх було небагато, і, зійшовшись ближче з Карловою групою, вони вже не могли прикрити того, що ховалося позаду: людей у витертих шкіряних колетах і запорошених чоботях. Вони з'явились сюди так, як були з дороги, коли їх після довгого чекання перед брамою нарешті впустили до ненависного Лувру — не всіх, звісно, а тільки невелику частину. Замовлених виразів не було на їхніх обличчях, засмаглих і обвітрених, на відміну від пещених облич королівських придворних, і замість солодкої ґречності на них відбивалося суворе благочестя. З того боку — суєтний блиск і церемонність, із цього — неприхована бідність, що прийшла вимагати. Ці люди воювали, щоб жити, а декотрі — й задля вищого життя, яке вони називали інколи вірою, а інколи свободою.
Вперше, відколи Анрі прийшов сюди, йому зробилося весело. Він ладен був голосно зареготати — і, мабуть, з більшим правом, ніж оті придворні, які щирили зуби ззаду. Але натомість він спершу набундючився перед Карлом Дев'ятим, а тоді вклонився йому в ноги і правою рукою півколом помахнув перед самою землею. Те саме він повторив праворуч і ліворуч від короля Франції і був би зробив ще й ззаду, та Карл ухопив жартуна в обійми й по-братньому поцілував у обидві щоки, водночас непомітно штурхнувши кулаком під ребра. Обидва добре знали, що це була за сценка: така сама пародія на шанобу, як та, що втнув колись семирічний хлопчик перед дванадцятирічним.
— Ти такий блазень, як і був, — шепнув Карл на вухо Анрі. А потім урочисто відрекомендував йому своїх братів, немовби Анрі з одним із них не протирав штанів на шкільній лаві й не стикався згодом на бойовищі, а з обома — не витівав усяких штук. А тим часом у фасаді Лувру забряжчало, причиняючись, одне вікно, бо мети цієї комедії було досягнуто, ця витівка вдалася. «Тепер у цього сільського юнака лишиться враження, що він попадає в трохи чудну, але взагалі не лиху родину», — так подумала стара жінка, на свій лад не позбавлена гумору.
Тепер у оркестрі стихли всі інструменти, а гучніш заграли арфи — то був знак для дам. А щоб вони не проґавили того знаку, перший дворянин короля де Міосен ще й махнув їм рукою. І дами зразу рушили з місця: попереду обидві принцеси, що тримали одна одну за самі кінчики високо піднесених рожевих пальців, та й ногами наче ледь торкалися землі. Разом зі своїм почтом-квітником із юних фрейлін підійшовши до обох королів, пишні принцеси повільно стали перед ними на коліна — чи то вдали, що стають, бо все тут робилось тільки як натяк, так само й цілування руки королю Франції, витонченість рухів якого здавалась у ту мить майже неповторною. Він удав, ніби піднімає свою сестру, а потім підвів її до її володаря — короля Наваррського. Цього разу він уже не сказав: «Ось тобі моя гладуха Марго».
Сам Карл узяв під руку юну Катрін Бурбон. З нею він рушив поперед процесії, що під звуки врочистої танцювальної музики обійшла довкола всього парку й спинилась аж перед пташарнею. Там можна було побачити всіляких невиданих птахів «з островів»; на сонці пір'я їхнє блищало й мінилось не гірш, ніж убори на принцесах. Ту пташарню, велике диво, неодмінно треба було показати гостям. І вона таки справила неабияке враження.
56
Де Морвер (за іншими джерелами — Морвель), Шарль де Лув'є (?-1583) — найнятий герцогом Гізом убивця, що стріляв у адмірала Коліньї перед Варфоломіївською ніччю.