Чоловіки, що ненавидять жінок
- Автор: Ларссон Стиг
- Серия: Millennium #1
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5354-1
- Переводчик: В. М. Верховень
- Жанр: Маньяки
Электронная книга - «Чоловіки, що ненавидять жінок». Краткое содержание книги:
Сорок років загадка зникнення юної родички не дає спокою промисловому магнату, й він здійснює останню у своєму житті спробу — доручає розшук зниклої журналісту Мікаелю Блумквісту. Той береться за безнадійну справу скоріше для того, щоб відволіктися від власних неприємностей, але невдовзі розуміє: за фасадом ідилічно мирного містечка криється справжнє пекло — протягом десятиліть хтось катує та вбиває жінок. До Блумквіста приєднується Лісбет Саландер — геніальна (чи божевільна?) дівчина-хакер, чиє минуле також сповнене гірких таємниць.
В Уппсалі Харальд Ванґер здобув медичну освіту і майже відразу потрапив у кола, що виявляли велику цікавість до євгеніки. Протягом деякого часу він працював у Шведському інституті євгеніки і, будучи лікарем, став одним з ініціаторів кампанії за стерилізацію представників небажаного населення.
Цитата, Хенрік Ванґер, том 2:
Харальд пішов далі. У 1937 році він став співавтором — слава Богу, під псевдонімом — книги «Нова Європа народів». Я про це дізнався тільки в 70-х роках. У мене є копія, яку ви можете почитати. Мабуть, це одна з найогидніших книг шведською мовою. Харальд виступав не тільки за стерилізацію, але ще й за евтаназію — активну допомогу у спровадженні на той світ людям, які були гидкими його естетичному смакові і не вписувалися в його уявлення про ідеальний шведський народ. Іншими словами, він обстоював масові вбивства у книзі, написаній бездоганною академічною мовою і підкріпленою всіма необхідними аргументами. Ліквідуйте інвалідів. Не допускайте поширення саамського населення; там є монгольський вплив. Психічнохворі сприймуть смерть як спасіння. Безпутні жінки, волоцюги, цигани і євреї… Можете продовжити самі.
У фантазії мого брата Освенцим цілком міг розташовуватися в Даларні.
Ґреґер Ванґер став після війни викладачем, а з часом і директором гімназії в Хедестаді. Хенрік тоді вважав, що після війни брат вийшов з партії і порвав з ідеями нацизму. Помер Ґреґер 1974 року, і, тільки розбираючи його архів, Хенрік з його листування дізнався, що в 50-х роках Ґреґер пристав до абсолютно ідіотської секти, що не мала ніякого політичного значення, — Північної рейхспартії (NRP). Її членом він залишався аж до смерті.
Цитата, Хенрік Ванґер, том 2:
Отже, троє з моїх братів були в політичному відношенні психічно хворими. Наскільки хворими вони були в інших відношеннях?
Єдиним братом, до якого Хенрік Ванґер ставився хоч якоюсь мірою із симпатією, був слабкий на здоров’я Ґустав, котрий помер від хвороби легенів у 1955 році. Ґустав не цікавився політикою і поставав такою собі відчуженою художньою натурою, що не виявляла й найменшої цікавості до бізнесу та роботи в концерні.
Мікаель спитав Хенріка Ванґера:
— Виходить, живими залишилися тільки ви з Харальдом. Чому він переїхав назад у Хедебю?
— Він повернувся додому в сімдесят дев’ятому році, незадовго до того, як йому сповнилося сімдесят. У нього тут є будинок.
— Але ж дивно жити під носом у брата, якого ненавидиш.
Хенрік Ванґер подивився на Мікаеля здивовано:
— Ти мене неправильно зрозумів. Я швидше жалію свого брата, ніж ненавиджу. Він цілковитий ідіот, і це він мене ненавидить.
— Він ненавидить вас?
— Саме так. Думаю, тому він і повернувся — щоб мати змогу прожити решту літ, ненавидячи мене зблизька.
— Чому він так ставиться до вас?
— Через моє одруження.
— А що там таке?
Хенрік Ванґер з дитинства не був близький із старшими братами. Він єдиний з усіх виявляв ділові здібності і став останньою надією батька. Не цікавлячись політикою і не прагнучи до Уппсали, він визнав за краще вивчати економіку в Стокгольмі. Починаючи з вісімнадцяти років Хенрік проводив кожні канікули на посаді практиканта в якому-небудь з численних офісів або правлінь концерну «Ванґер», завдяки чому вивчив усі закапелки сімейного підприємства.
10 червня 1941 року — посеред вибухлої світової війни — Хенріка на шість тижнів послали до Німеччини, в торгове представництво концерну «Ванґер» у Гамбурзі. Йому був тільки двадцять один рік, і в ролі компаньйона і ментора до нього приставили німецького агента концерну, підстаркуватого ветерана підприємства Хермана Лобака.
— Не хочу стомлювати вас деталями, але, коли я вирушав у дорогу, Гітлера й Сталіна мали за добрих друзів і ніякого Східного фронту не існувало. Все ще вважали, що Гітлер непереможний. У повітрі витало почуття… думаю, правильніше сказати, оптимізму і відчаю. Навіть більше ніж через півстоліття як і раніше важко підібрати слова для тих настроїв. Зрозумійте мене правильно — нацистом я ніколи не був, і Гітлер здавався мені безглуздим оперетковим персонажем. Але було важко не заразитися надіями на щасливе майбутнє, що наповнювали простих людей Гамбурга. Війна підступала все ближче, і за той час, що я там провів, Гамбург кілька разів зазнавав нальотів бомбардувальників, але народ, здавалося, вважав це тимчасовою неприємністю, чекав, що скоро настане мир і Гітлер створить свою Neuropa — нову Європу. Пропаганда вселяла людям, що Гітлер — бог, і їм хотілося в це вірити.