З Елеанор Оліфант усе гаразд
- Автор: Ханимен Гейл
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Клуб сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-4737-6
- Переводчик: Тетяна Заволоко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «З Елеанор Оліфант усе гаразд». Краткое содержание книги:
З того, що мені вдалося дізнатися, я дійшла висновку, що клієнти зазвичай нездатні сформулювати свої вимоги, і тоді дизайнери у відчаї створюють для них певний шаблон, спираючись на кілька нечітких натяків, які їм щастить витягнути. Після багатьох годин роботи, до якої долучалася вся команда дизайнерів, шаблон надсилають клієнту для затвердження. І на цьому етапі клієнт зазвичай каже: «Ні. Це те, чого я якраз не хотів».
Перш ніж клієнт нарешті оголосить, що він задоволений кінцевим результатом, відбувається кілька непростих циклів виправлень. І, за словами Боба, варіант, який нарешті затверджують, є ідентичним першому шаблону, що його клієнт одразу ж відкинув, назвавши непридатним. Я подумала, що він недарма тримає в кімнаті для персоналу пиво, вино та шоколад і що арт-група частенько туди навідується.
А ще я почала планувати різдвяну вечірку. У мене поки що не було чітких ідей, але, як і наші клієнти, я чітко знала, чого б мені не хотілося. Жодних мережевих ресторанів і готелів, ніякої індички і Санти, жодних місць, чиї веб-сайти мерехтять оголошеннями про «корпоративні розваги» та «офісні вечірки». Звісно, щоб обрати ідеальне місце та спланувати ідеальний захід, треба чимало часу, але в мене ще є не один місяць.
Ми з Реймондом продовжували зустрічатися за обідом, строго раз на тиждень, але завжди в різні дні, що, правду кажучи, мене трохи дратувало, але він був чоловіком, який щосили протистояв рутині (і мене це чомусь не дивувало). Одного дня він надіслав мені електронного листа (хоча ми бачилися менш ніж двадцять чотири години тому), щоб запросити на обід наступного дня. Я не могла повірити, що хтось може отримувати задоволення чи принаймні зносити мою компанію під час нетривалого перекусу, але він змушував повірити в те, що таке може статися навіть двічі на тиждень.
Дорогий, Р., я з радістю зустрінуся з тобою за обідом, але я трохи здивована через те, що з моменту нашої останньої зустрічі минуло зовсім мало часу. Усе гаразд? Усього найкращого, Е.
А він відповів:
Маю тобі дещо сказати. Побачимося о 12:30. Р.
Ми настільки звикли до наших обідніх зустрічей, що йому навіть не потрібно було вказувати місце.
Коли я прийшла в кафе, Реймонда не було, тому я почала уважно роздивлятися газету, яка лежала на сусідньому стільці. Як не дивно, але мені почало подобатися це пошарпане місце. Персонал, незважаючи на відразливий зовнішній вигляд, був приємним та дружнім, і тепер уже кілька офіціантів могли сказати: «Вам як зазвичай?», а потім принести мою каву та сирну булочку, і мені навіть не потрібно було про це просити. Я знаю, що це доволі гонорово і поверхово, але це змусило мене почуватися героїнею якоїсь американської комедії, «звичайної» собі дівчини, яка займається «звичними» справами. Наступним кроком мав бути дотепний жарт, але, на жаль, ми ще не були настільки знайомі. Один із працівників кафе — Мікі — підійшов до мене зі склянкою води.
— Принести ваше замовлення чи ви зачекаєте на Реймонда? — запитав він.
Я сказала, що обов’язково дочекаюся Реймонда, тому Мікі почав протирати сусідній столик.
— Як взагалі справи? Що нового? — запитав він.
— Усе гаразд, — відповіла я. — Здається, ніби зараз останні дні літа.
Я подумала про це, коли йшла в кафе, відчуваючи ніжні промені сонця на обличчі та помітивши червоне й золотаве листя серед зелені. Мікі кивнув.
— А я звільняюся наприкінці місяця, — сказав він.
— Он воно що! — сказала я. — Дуже шкода.
Мікі був добрим і спокійним, завжди приносив до кави трюфелі, не питаючи й не чекаючи на додаткову платню.
— Знайшов інше місце роботи? — запитала я.
— Ні, — відповів він, сідаючи на стілець навпроти мене. — Хейзел знову погано почувається.
Я знала, що Хейзел — це його дівчина і вони живуть неподалік, у них є дитина Лоїс і тенеріфський бішон.
— Дуже прикро це чути, Мікі, — промовила я.
Він кивнув.
— Останнього разу лікарі думали, що їм вдалося перемогти, але хвороба повернулася, поширилася на лімфатичні вузли й печінку. Я просто хочу, розумієш…
— Ти хочеш провести час з Хейзел і Лоїс, а не подавати сирні булочки незнайомим жінкам, — сказала я, і він нарешті усміхнувся.