З Елеанор Оліфант усе гаразд

— Ні, матусю, що ти, не треба… — пробурмотіла я і, почувши, як вона набрала повітря, сформувала свої слова у наказ: — Я маю на увазі, матусю… — Вивільняючись з її легенів, повітря засичало. — Це дуже мило з твого боку, але я мушу відмовитися від твоєї пропозиції.

— Можна поцікавитися причиною відмови? — запитала вона напружено.

— Я… справді думаю, що в мене все під контролем, — мовила я. — Буде краще, якщо ти… залишиш усе так, як є. Не впевнена, що на цьому етапі ти можеш щось зробити.

— Ну, люба… якщо ти впевнена. Але я можу допомогти, ти це знаєш? І, чесно кажучи, іноді ти поводишся як дурепа.

Я зітхнула якомога тихіше.

— Крім того, — продовжила вона, — мені уривається терпець. З цим чоловіком потрібно рухатися вперед, розумієш? Будь активнішою, Елеанор, — це якраз те, що потрібно, люба.

Тепер вона здавалася спокійнішою.

— Так, матусю. Ти цілком маєш рацію.

Це правда, оскільки за тижні, відколи я вперше побачила музиканта, мій інтерес, а отже, і мій прогрес гальмували нагальні питання. У мене було так багато справ — Реймонд, нова робота, Семмі і його сім’я… Але матуся мала слушність.

— Я намагатимусь усе робити швидше, — сказала я. Сподіваюся, це її вгамувало, адже вона почала прощатися. — О, зачекай, матусю, зажди хвилинку. Ти сказала, було дві речі — про що ще ти думала?

— А так, — згадала вона і зневажливо видихнула цівку диму. — Я лише хотіла сказати тобі, що ти людський послід. Це все. Бувай, люба, — промовила вона, ніби різонувши ножем.

Тиша.