Юність Василя Шеремети
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Знання
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Юність Василя Шеремети». Краткое содержание книги:
І треба що? Я тебе розумію. По-твоєму, одна дорога: продовжувати старе. Я навіть бачив, що ти та Лискевич, та пара ще таких носили минулого року старі кашкети російських гімназій. Я бачив вас у товаристві Крупа, що співає на витяжку “Боже царя”... Ні, ні! Пробач. Знаю, що ти все “Ще не вмерла” співаєш, але лишилось дещо і при “Ще не вмерла” такого, що тобі личить. Гулянки, надії на солодкий мед посади, на аксельбанти та петлиці, на серпанкових панночок... Але ти розумний хлопець. Бачиш ти, що все-таки тепер не те. Тільки йдеш вперто по старому та співаєш своє “Ще не вмерла”, трохи похнюпившися, ніби на прощі. І я тобі кажу: життя тепер тебе не послухає. Воно таке, як є, а не таке, яке б ти хотів. Йде нова людина, і отам за Шумськом лежить кордон, за котрим вона мостить собі місце на планеті. Ти хочеш України? Там вона є. Ти хочеш бути полковником? Туди можеш поїхати. Там! Все там! А тут тільки... Ну, хвилевий припічок, на котрому хтось хоче гріти свої... — він знову ужив нецензурне слово і погано вилаявся. — Чіпляєте тризубчики з бляхи і тішитесь, що патріоти...
Тут Василь не витримав і ніяково вставив: “Чи п’ятикутні зірки...”
— Так! — гордо і твердо сказав Шпачук. — Але то п’ятикутна зірка. Цього ти не забувай. П’ять суходолів світу у нашій жмені. Ціле творче, чесне, працююче людство. Воля тим, що мають на неї право.
— А хто, по-твоєму, має це право?
— Ті, що його заслужили... Потом і кров’ю. Пролетарі!
— Усього світу, додай...
— Еге ж, як хочеш! Усього світу.
— А решта що?
— Змести! Залізною мітлою. Вогнем й мечем... Потопом! Мором! Щоб не залишилося жадного поганого створіння.
Треба було його в цей момент бачити. Як він змінився. Які справді мав дивні очі. Василь поглядав на нього з-під лоба, ніби на якогось апостола. Шкода, що він не сухий, як Савонарола, а круглий і повний, без бороди і власниці. Він для Василя завеликий.
Чує, що хотів би з ним говорити, та не знає як. У нього думки зложені давно в певному порядку. Він тільки виймає їх і викидає, мов ракети. А що ж Василь? Він ось обперся ліктями об стіл, обняв двома долонями чоло, розтирає його направо й наліво, протирає очі і намагається схопити щось, що в його мозку загнізджується. І коли Шпачук патетично скінчив, коли він сказав, що і Василеве місце у тих рядах, що мають право на свободу, тоді Василь почав трохи плутано говорити. Він хотів висловити все враз, забігав уперед, потім вертався по те, що не сказав.
— Вибач, Прокопе... Це все, можливо, так, а можливо і не так. Я так погано розуміюсь... У нас політика й політика. Все навкруги політика. Всі ми в політиці... З ким не заговори, торкни пальцем і поллється відразу політика. Навіть о. Ніколай і той не може без політики навчити нас звертатися до Бога. Аж трохи нудно...
Шпачук при цьому посміхнувся.
— Мені це іноді... Ти пробач, але справді нудно. Адже є щось у світі й інше, чим можна цікавитись, крім політики. Недавно я читав, як один хлопчина без грошей поїхав до Америки, щоб там працювати на Едисонових заводах. Цікавився законами світла... Я, наприклад, цікавлюся віршами й прозою. Дякую тобі, Прокопе! Ти надав мені розмаху для розмови. Інакше я не можу. Не виходить у мене, і край. Думку я маю, але вона не завжди так, як слід, виходить словами... Мене цікавлять особливо питання: право одних, безправ’я інших. Я знаю, що люди борються за свободу взагалі... За свободу твою, мою, мого батька, твого батька... Якихось там наших тіток. Коли мій покійний, царство йому небесне, дідусь стирчав у кріпацькому ярмі, розуміється, хтось казав: яким правом оцей Шеремета тягає це ярмо, а той он пан Клопуцький поганяє його налигачем? Наш добрий Шевченко з цього приводу зіпсув собі чимало нервів. Мене це, напевно, також обурило б. Тебе, безперечно, також. І багато було таких, як ми, добродіїв. Вони розпинались за наших дідів, що аж-аж! І нарешті прийшла “слобода”...