Велика маленька брехня
- Автор: Мориарти Лиана
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: ТОВ «Видавнича група КМ-БУКС»
- ISBN: 978-966-948-139-9
- Переводчик: Катерина Іванова
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Велика маленька брехня». Краткое содержание книги:
Велика маленька брехня - блискучий роман про колишніх чоловіків, других дружин, матерів та дочок, шкільний скандал та маленьку брехню, котра може стати смертельною.
— Маделін, коли у тебе нежить, ти ніколи не хочеш любощів.
— Справді? Може, я просто тобі не казала.
— Може й не казала, — він повернувся до своєї книги. — У мене колись була дівчина, якій це подобалося.
— Серйозно? Яка?
— Ну не те щоб я з нею зустрічався, так, інтрижка.
— І оця інтрижка хотіла, щоб ти її… — Маделін обхопила горло руками, висолопила язика та стала ротом хапати повітря.
— Господи, отак ти виглядаєш дуже сексі, — сказав Ед.
— Дякую, — Маделін відпустила горло, — і що, ти робив?
— Та якось без особливого ентузіазму, — Ед зняв окуляри та усміхнувся сам до себе, пригадуючи. — Я був трохи п’яненький. Тож мені складно давалися її вказівки. Пам’ятаю, що вона розчарувалася у моїх талантах. Ти, мабуть, цьому не повіриш, але я не завжди прагну гострих відчуттів та насолоди.
— Так-так, — Маделін кивнула, щоб він замовк, та переключилася на планшет.
— Звідки такий раптовий інтерес до еротичного задушення?
Вона розповіла йому історію Джейн та спостерігала, як напружувалися дрібні м’язи його щелеп, як примружувалися очі — у нього завжди так було, коли він чув по радіо новини про те, як постраждала якась дитина.
— Виродок.
— Я знаю. І йому це зійшло з рук.
Ед похитав головою:
— Дурненька дівчинка, — зітхнув він. — Такі чоловіки просто полюють на…
— Не називай її дурненькою дівчинкою! — Маделін так швидко сіла у ліжку, що планшет зісковзнув з її колін. — Ти ніби її звинувачуєш!
Ед примирливо підняв руки:
— Звісно, не звинувачую. Я лише хотів сказати…
— А що якби то була Абігель чи Хлоя? — вигукнула Маделін.
— Я, власне, думав про Абігель чи Хлою.
— Тобто, ти б їх звинувачував, так? Ти б сказав: «Дурненька дівчинка, ти на це заслужила!»
— Маделін, — сказав Ед спокійним голосом.
Їхні сварки завжди так починалися. Що більше сердилася Маделін, то спокійнішим ставав Ед. Зрештою, доходило до того, що Ед розмовляв з нею, як із психопатом, в руках якого цокає вибухівка. Це так бісило!
— Ти звинувачуєш жертву! — вона уявила Джейн у маленькій, порожній і холодній квартирі, вираз її обличчя, коли вона розповіла свою сумну і брудну історію, сором, який вона досі відчувала через стільки років. Вона сказала «Я мушу визнати свою долю відповідальності» і «Нічого страшного». Вона пригадала фото, яке Джейн їй показала. Відкритий, безтурботний вираз обличя. Червона сукня. Джейн колись носила яскраві кольори! Джейн колись носила декольте! А тепер Джейн одягалася дуже скромно, ніби вибачаючись, ніби прагнучи зникнути, ніби намагаючись бути непомітною, бути ніким. І це з нею зробив той чоловік. — Коли чоловіки сплять з випадковими жінками, то це круто, а коли так робить жінка, то це — дурня і легковажність. Це подвійні стандарти!
— Маделін. Я її не звинувачую.
Ед усе ще розмовляв з нею голосом «я-дорослий-а-ти-божевільна», але вона бачила в його очах іскорки гніву.
— Звинувачуєш! Не можу повірити, що ти це сказав! — слова просто лилися з неї. — Ти — один з тих, що кажуть «А чого вона чекала? Вона в обід вже пила, тож звісно заслужила зґвалтування цілою футбольною командою!»
— Ні!
— Так!
Щось змінилося в обличчі Еда. Він почервонів. Підвищив голос.
— Дозволь сказати, Маделін. Якщо моя донька одного дня спатиме з першим-ліпшим, якого вона зустріла у барі готелю, то я маю всі права сказати, що вона — дурненька!
Те, що вони сварилися через це, було дурнею. Якась раціональна частина її це знала. І знала, що Ед не звинувачував Джейн. Знала, що її чоловік був кращою, добрішою людиною, аніж вона сама, і все ж не могла пробачити йому за те, що він сказав «дурненька дівчинка». Ніби ці слова були відображенням чогось страшенно неправильного. Як жінка Маделін почувалася зобов’язаною сердитися на Еда від імені Джейн, і від імені кожної «дурненької дівчинки» і навіть від свого імені, бо, зрештою, таке і з нею могло статися, і навіть таке м’яке слово як «дурненька» звучало немов ляпас.
— Я просто не можу залишатися з тобою в одній кімнаті, — вона вискочила з ліжка та забрала свій планшет.
— Ну то будь смішною, — сказав Ед. Надягнув окуляри. Він засмутився, але Маделін знала, що хвилин з двадцять Ед ще читатиме, а потім вимкне світло та одразу засне.
Наскільки могла, Маделін постаралася стукнути дверима (вона б з величезним задоволенням гучно гупнула дверима, та боялася розбудити дітей) і в темряві попростувала сходами донизу.