Тронка

- То які доручення будуть? - повторює вона.

- Привіт Пахомові передай. Ти ж побуваєш у нього?

- Неодмінно.

Не уник-таки хірургового ножа їхній Пахом, упертий їхній подвижник… Схопило біля силосу так, що літаком довелося відправляти небораку в область - того ж дня й прооперували… Пілот Сіробаба, цей рум'янощокий життєлюб з чорним викоханим вусом, розповідав потім в радгоспі, що директор їхній і там ніби, під ножем хірурга, репетував своєї: “Не досилосував же! М'ясо не здав! Вовну ще не всю на фабрику відправив!…”

- Рано, рано скрутило Пахома,- задумливо каже Дорошенко.

- Видряпається.- В голосі Лукії не почувається смутку.- Такому клопоти і вмерти не дадуть… Ну, бувай…

І вже вона йде, їй пора, кивнула на розвітання, самими віями попрощалася, і Дорошенко вловив, як очі її в цю мить ще більше налилися світлом. Пішла. Коси ЛукіЇ скручені на потилиці високим тугим вузлом. Дорошенко в присмутку дивиться на той вузол, йому аж трохи шкода стає, що Лукія віддаляється від нього, що, призначені для міста, високі каблуки її постукують все далі розмірене й гордовито. Лукія - ось його щедра молодість, ось чиєю дружбою він може пишатись… Щоправда, не все так сталося, як гадалося, але ще й досі в душі зосталося жевриво від того кострища, яке таким жарким полум'ям було спалахнуло колись… Ось він, ще молодий, повен любові до неї, в Буенос-Айрес іде, в перший самостійний рейс. Осінь, негода, ніч, із тих ночей, що трощать кораблі, що стугонять стихіями, у шквалах розмотують тривожні сигнали SOS… Реве, бушує Атлантика, а в розвированім океані неба тривожний місяць бреде. Єдина розбухла цятка, жовток світла серед тьмаво-сріблястого безмежжя, серед вировища й хаосу хмар. Буруни, кудлаті, мов леви, йдуть і йдуть з просторів ночі, ростуть, обвалюються, стрясають ударами судно. В другій половині ночі шторм досяг такої сили, що катастрофа здавалась декому неминучою, і якщо ти не втратив тоді самовладання, вивів судно, то, може, це й тому, що був не сам, що й серед атлантичного вировища вона, Лукія, знаходила тебе із сяєвом своїх закоханих очей.

І зараз, проводжаючи поглядом Лукію, Дорошенко відчуває, як пробуджується в ньому давня до неї ніжність, росте нездійсненна жага щось повернути, щось повторити - далеке, як молодість, невловиме, як сон… Вдруге розпочати життя - цього ще ніхто не зазнав, нікому із смертних ще не вдавалось обминути той похмурий останній порт, що раніш чи пізніш, а кожного жде… Пахом-однокашник згорів на роботі, а його, Дорошенка, ще обіцяють покликати… Та чи покличуть? Чи, може, це вже не тимчасова недуга, а саме твоє вечоріння владно на тебе наступає? І саме тоді, коли так багато тобі відкрилось! Краса світу, яку ти в юності й не розумів по-справжньому, принаймні не помічав, не дорожив нею так, як зараз… Краса людських облич, поглядів, вчинків, поривань… Все життя мовби тільки тепер відкривається тобі в своїх найістотніших зв'язках і достоїнствах. Може, це й є те, що звуть мудрістю? Думка ясна, мозок світиться, як казав улюблений його художник. А день вечоріє… І з цим змиритися? Осліпнути до синяви небес, оглухнути до далеких гудків океану? Невже не потрібно більше твоє вміння, твої знання, твоя воля і твій неспокій? Чи, може, ти ще потрібен?