Тронка

- Про що це тобі Яцуба там жалі виливав? Про дочку все? Мабуть, і сльозу пустив?

- Та воно таки йому болить…

- О, ти пожалій його, пожалій! А чи він би тебе пожалів, коли б ти йому тоді в руки попався? - Очі блиснули гостро, хоч губи ще посміхались.- Співучасник терору, і таким він для мене і вмре!

- Віритимем, друже, в прогрес,- напівжартома сказав Дорошенко.- Не можна, кажуть, людині помолодшати, а подобрішати завжди можна.

- Добра від нього не було й не буде. Думаєш, він роззброївся? На словах! А потайки на кожного з нас діло веде. Ото якось ти розповідав біля майстерень про Хіросіму. Тільки пішов, а він услід: “Що він носиться з тією Хіросімою. Ми страшніше бачили. Зарядив нам: Хіросіма та Хіросіма! Тільки молодь нашу розмагнічує, а їй ще, може, воювати…” Так що діло й на тебе є.

- А кат із ним, із тим ділом,- відмахнувся Дорошенко і став оглядати будову. Бригадир, обрадуваний увагою до своєї роботи, став жваво розповідати, як виникла думка будувати такі арчасті безлісні ферми.

- На свій страх і риск! Вичитали в одному журналі опис такої споруди - давай, думаємо, спробуємо й ми. І, як бачиш, виходить. Цемент та цегла. Ніякого тобі дерева!

- Втримається, не обвалиться?

- На Шостому відділку хіба не бачив? Вже один корівник стоїть такий. Як дзвін! Ми коли вимурували його, то спершу випробували на міць: всією бригадою забрались на самий верх і давай гопака гуртом. Хлопці ось як вдарили… Видержав.

- Та хлопці - орли,- глянув Дорошенко на молодих мулярів: вони стоять трохи осторонь, тамують посмішки, ніби недбалі, грубуваті, але в душі, видно, горді собою, своєю працею.

- В нас тільки орли, інших і не приймаємо,- жартує Бойко.- Бригада ж у нас - комуністична!

- Цього літа багато будує радгосп,- зауважує Дорошенко.- Там хати переселенцям, тут ось ферми нові, ставки…

- Отож всі ніби війни бояться,- озвався зсередини приміщення худорлявий пристаркуватий муляр, не знайомий Дорошенкові.-А глянеш на Центральній: веранди один з-поперед одного ставлять… Спитаєш: скільки ж вона тобі обійшлася? Та сама веранда - аж нічого… горілка дуже дорога…

І вони всі сміються.

- Ось і мій Костя,- вказує Бойко на одного з молодих,- теж веранду спорудив тещі хіба ж таку!

- Весь радгосп будується, а я що - гірший? Миру - мир,- спокійно каже Костя і під загальний сміх додає, що з тещею він на цьому припинив холодну війну.

- Ніде й на відділках землянок уже.нема,- похваляється Бойко.- А я ж пригадую, як повернувся з фронту на Шостий, сім'я там тоді жила. Осінь, ніч, темрява… Хатів нема - свинорий якийсь на місці селища, люди в землянках таких, що й не помітиш… З усіх архітектурних споруд одна стоїть… маленька дерев'яна трибунка, видно, до Жовтневих поставили. А мені спати - просто падаю. Прилягти нема де - під ногами моква, болото. Тільки ж солдат з усякого становища вихід знайде… Прокинувся вранці: де це я? Кругом людно, гомін, а я… на трибуні сплю. На узвишші переночував! Солдат на трибуні, а навколо, на майдані… повно солдаток! Ждуть: чи прийшов? Мій чи мій? І діти ждуть: може, татко?