Тронка
- Автор: Гончар Олесь Терентійович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Переводчик: Изида Зиновьевна Новосельцева
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Тронка». Краткое содержание книги:
Запилюжена парокінна тачанка зупинилася навпроти сарая, молодий агроном, не встаючи з сидіння, гукнув Яцубі:
- Дим якийсь он на схід… Так, ніби на Четвертому відділку.
І цього було досить. Яцуба-командир був уже на ногах, вже владно вдарив на сполох мідний пожежний дзвін, і шофер, що, розпластавшись, спав під сараєм, схопився очманіло і, ще, здається, й не прокліпавшись, кинувся виганяти машину з сарая.
- А якщо то не пожежа,- додав агроном услід Яцубі, що вже вскакував до кабіни,- то поможете деревця поливати… Там побачите - бензовоз уже поливає над шляхом…
- Єсть! - почулось у відповідь.
Коли пожежна цистерна помчала, Дорошенко вийшов на шлях до агронома і став вглядатися в обрій. Диму ніде не видно було. Вихор далеко степом пішов, але ж вихор той не погасиш…
- Ложна тривога,- весело сказав агроном.- Там діти навесні деревцями шлях обсадили на Рибальче, так треба полити, бо така суш… Бензовоз уже поливає, а чого ж цій гуляти?
І його тачанка легко полинула далі.
“Ох, впізнаю свою Таврію”,- посміхнувся Дорошенко, прямуючи пустирищем побіля ще не заповненого водою великого ставка, що його тільки вирили цього літа. Пахом Хрисантович пишався цим ставком. “Бачиш, круглий, як телескоп”,- казав він, показуючи Дорошенкові цей порожній кратер водойми, на дні якої зараз уже поблискувало дзеркало води, що її тільки почали напускати.
За ставком на цьому ж пустирищі будують нове приміщення ферми. Воно незвичайної форми: дугасте, довге. Як ангар. Як станція степового метро. Бригадиром будівельників тут теж товариш Дорошенкової молодості - Андрій Бойко, жилавий, легкий, ніби висушений часом чоловік з веселими, поривно-молодими очима. У робочому фартусі, з кельмою в руці спускається з свого ангара, питає моряка зацікавлено:
- Про що це тобі Яцуба там жалі виливав? Про дочку все? Мабуть, і сльозу пустив?
- Та воно таки йому болить…
- О, ти пожалій його, пожалій! А чи він би тебе пожалів, коли б ти йому тоді в руки попався? - Очі блиснули гостро, хоч губи ще посміхались.- Співучасник терору, і таким він для мене і вмре!
- Віритимем, друже, в прогрес,- напівжартома сказав Дорошенко.- Не можна, кажуть, людині помолодшати, а подобрішати завжди можна.
- Добра від нього не було й не буде. Думаєш, він роззброївся? На словах! А потайки на кожного з нас діло веде. Ото якось ти розповідав біля майстерень про Хіросіму. Тільки пішов, а він услід: “Що він носиться з тією Хіросімою. Ми страшніше бачили. Зарядив нам: Хіросіма та Хіросіма! Тільки молодь нашу розмагнічує, а їй ще, може, воювати…” Так що діло й на тебе є.
- А кат із ним, із тим ділом,- відмахнувся Дорошенко і став оглядати будову. Бригадир, обрадуваний увагою до своєї роботи, став жваво розповідати, як виникла думка будувати такі арчасті безлісні ферми.
- На свій страх і риск! Вичитали в одному журналі опис такої споруди - давай, думаємо, спробуємо й ми. І, як бачиш, виходить. Цемент та цегла. Ніякого тобі дерева!
- Втримається, не обвалиться?
- На Шостому відділку хіба не бачив? Вже один корівник стоїть такий. Як дзвін! Ми коли вимурували його, то спершу випробували на міць: всією бригадою забрались на самий верх і давай гопака гуртом. Хлопці ось як вдарили… Видержав.
- Та хлопці - орли,- глянув Дорошенко на молодих мулярів: вони стоять трохи осторонь, тамують посмішки, ніби недбалі, грубуваті, але в душі, видно, горді собою, своєю працею.
- В нас тільки орли, інших і не приймаємо,- жартує Бойко.- Бригада ж у нас - комуністична!
- Цього літа багато будує радгосп,- зауважує Дорошенко.- Там хати переселенцям, тут ось ферми нові, ставки…
- Отож всі ніби війни бояться,- озвався зсередини приміщення худорлявий пристаркуватий муляр, не знайомий Дорошенкові.-А глянеш на Центральній: веранди один з-поперед одного ставлять… Спитаєш: скільки ж вона тобі обійшлася? Та сама веранда - аж нічого… горілка дуже дорога…
І вони всі сміються.
- Ось і мій Костя,- вказує Бойко на одного з молодих,- теж веранду спорудив тещі хіба ж таку!
- Весь радгосп будується, а я що - гірший? Миру - мир,- спокійно каже Костя і під загальний сміх додає, що з тещею він на цьому припинив холодну війну.
- Ніде й на відділках землянок уже.нема,- похваляється Бойко.- А я ж пригадую, як повернувся з фронту на Шостий, сім'я там тоді жила. Осінь, ніч, темрява… Хатів нема - свинорий якийсь на місці селища, люди в землянках таких, що й не помітиш… З усіх архітектурних споруд одна стоїть… маленька дерев'яна трибунка, видно, до Жовтневих поставили. А мені спати - просто падаю. Прилягти нема де - під ногами моква, болото. Тільки ж солдат з усякого становища вихід знайде… Прокинувся вранці: де це я? Кругом людно, гомін, а я… на трибуні сплю. На узвишші переночував! Солдат на трибуні, а навколо, на майдані… повно солдаток! Ждуть: чи прийшов? Мій чи мій? І діти ждуть: може, татко?