Тронка
- Автор: Гончар Олесь Терентійович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Переводчик: Изида Зиновьевна Новосельцева
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Тронка». Краткое содержание книги:
Мати йде з городу. Хустка на ній чиста, біла, неначе в неділю, бо для неї вічна тепер неділя. В руках несе кріп, моркву, петрушки пучечок, свіжозеленої, рясної.
- Зеленини тобі до сніданку… Коли тобі що не так у мене, сину,- ти кажи.
- Все так, мамо, все так.
Поголишся, поснідаєш і йдеш знічев'я поблукати по радгоспу, завернеш на радіорубку, де на тебе війне чимось корабельним, погомониш про різні новини з Віталиком, що вже впевнено входить в обов'язки радиста, а потім підеш собі по затінках старого, ще панського парку, де в запущеній гущавині тобі вдається відшукати руїни панських басейнів і навіть сліди тієї химерної споруди, що звалась ковшовим колодязем, де по рівчаку, по вічному колу день у день ходив колись горбатий верблюд Гарасько, женучи ковшами воду для поливу. З рання й до ночі ходив він тут з зав'язаними очима по вибитій сліпою ходнею круговій доріжці, без нікого ходив, а ти, який біля нього за погонича, тільки прийдеш, перепряжеш, гійкнеш, щоб рушив він у зворотному напрямі, і вже мовчки пішов твій двожильний Гарасько поволі розкручувати назад своє вічне, терпляче намотане коло…
Край парку - теж залишок панської старовини - позубрена, погризена цегляна брама, а неподалік капличка, під якою в давні часи був підвішений дзвоник, щоб скликати батраків на роботу. Ще далі один за одним вишикувались, як сфінкси, облуплені цегляні льохи для вина; всі вони позамикані - час винобрання ще далеко; за ними пашить черепицею присадкуватий сарай, що колись був каретним, а зараз, завдяки Яцубиній настійливості, переданий під пожежню.
Сарай відчинено навстіж, з глибини його булькате виглядає фарами червона пожежна машина, готова щомиті ринутись куди слід, а на дверях заявляється і сам Яцуба, вдивляється в степ, вистежує, мабуть, чи не помітно де-небудь димка підозрілого…
- Добридень,- підійшовши, вітається Дорошенко.- Виглядаєш, чи де не горить?
Яцуба має вигляд якийсь замордований - схуд, пожовк, сивою щетиною обріс… Чи він не хворий? Пісне, аскетично витягнуте, як на візантійських розписах, обличчя затаїло в собі якийсь біль, страждання.
- Що з тобою, Грицьку?
Нарешті він заговорив глухо, не відводячи очей від степу:
- Третій раз блискавка підпалює оту кошару на Кураєвому… Третій раз б'є, і все в один ріг… Чи там закопано що, чи поклади які…- Він знову помовчав.- І на їхньому ж полі торік громом тракториста вбило. Його вбило, а трактор ще з годину сам по полю ходив…
Що це з ним сьогодні? Говорить ніби в маренні, ніби кошмарне сновидіння якесь розказує… Небо чисте, ніде ні хмарини, а він про блискавку та про трактора, на якому тракториста вбило…
- Чи тебе, Григоре, не хвороба переваляла? - запитує Дорошенко співчутливо.
- Ні, я здоровий.
Яцуба, відділившись від одвірка, чвалає в глибину сарая, виносить звідти низенький, обтягнутий парусиною стільчик, подає Дорошенкові:
- Сідай.
А сам сідає просто на порозі.
- Іване, ти ж мені друг,- каже він з щирістю в голосі, хоч Дорошенко не пригадує, щоб був з ним коли-небудь у дружбі.- Як друга прошу, порадь, що робити мені? Горе, таке горе на мене звалилось…
І по його цій змордованості, розгубленості, зовсім раніш не властивій йому, Дорошенко відчуває, що Яцубу справді, видно, спіткало якесь нещастя.
- Кажи, Григоре, що сталося… Разом подумаємо, якось дамо лад.
- Чорт ладу не шука, аби крик був… Дочка відсахнулася! - вигукнув Яцуба й поник головою, на якій зверху, мов чашечка на жолуді, сиділа розцяцькована, розшита бісером тюбетейка.
Дорошенко вже чув про те, що донька Яцубина, всупереч волі батька, влаштувалася працювати на канал, чув про це у веселих викладах з різними смішними подробицями.
- Відсахнулась, віддячила батькові за все,- повторив він з глибокою образою в голосі, і плечі його поникли якось старечо.- Ростив, плекав, все в неї вкладав… І ось тепер - так посиротила… Куди готував, а де опинилась!
- Не розумію тебе,- знизав плечима Дорошенко.- На канал пішла, в трудовий колектив, що ж тут страшного?