Молоді літа короля Генріха IV

А Марго подумала: «Він усе-таки поглядає скоса на мої ноги!» Бо вона незгірш за Анрі пам'ятала те, що обіцяла йому ще в дитинстві, біля гойдалки, і він уже тоді хотів мати обіцяне. Що ж таке стало тепер між ними, чого він боїться? Та обличчя її, біле-біле, весь час лишалось погідне, як небо. Анрі не вмів так, як його матуся, розрізняти, де манірність і де білило. Правда, й Жанна визнавала, що постать у принцеси бездоганна, і такої самої думки був її син: йому навіть не вадило, що Маргарита Валуа надто туго зашнурована. Не міг син передбачити й того, що в неї колись відвиснуть щоки. Хоча тепер Марго не так мерехтіла перлами та діамантами, як тоді, в процесії, все ж вона здалась йому надзвичайно пишною й обіцяла всім його чуттям величезну втіху.

Він подумав: «Дарма, корч із себе принцесу! Однаково незабаром ми лежатимемо в одному ліжку».

В її гордовито піднесеній голові снувалися думки: «Чи спатиму я ще коли з Гізом? Навряд, бо цей мені подобається. Сільський юнак, та все ж королівський син, як сказала його мати».

А він знову подумав: «Марго, Марго, з Гізом ти більше не спатимеш, бо я тебе й сам угоноблю».

А вона тим часом уже давно почала латинською мовою холодний комплімент про його походи та бойові подвиги. Він тією ж таки мовою запевнив її, що його чарує її вченість, вихованість і велична постава. Кожне намагалося складати найвишуканіші речення, але думали обоє зовсім про інше.

І раптом Марго змінила тему.

— Ви щойно розмовляли з моєю матір'ю.

Анрі здригнувся, ніби заскочений на гарячому; бо хоч би що він казав чи думав, а почуття ним весь час володіло одне: «Дочка вбивці».

— Розмовляли віч-на-віч, — додала вона. — Про одну дуже сумну подію, як я здогадуюсь. Я вам глибоко співчуваю. — Її підмальовані синім повіки кліпнули кілька разів, нарешті блиснула й сльоза.

Анрі зразу вхопив її за руку й шепнув:

— Ходімо звідси! — бо здогадувався, що ззаду скоса поглядає на них її брат Карл. І він церемонно повів її широкою алеєю; та ледве-но звернули за живопліт, жадібно спитав: — А ви бачили перед смертю мою матусю? Від чого вона померла? Скажіть же! — напосідав він, бо принцеса, звісно, мовчала. — Але ви знаєте, що балакають? — не вгавав він. — Скажіть мені щиро, яка ваша думка! Ви не хочете сказати? О Марго! Недобре так.

Замість відповіді вона звернула у прохід між двома високими живоплотами, хоча то був лабіринт, де навіть у сонячний день панувала сутінь. Якесь почуття підказувало їй: краще хай він тепер не бачить її дуже виразно, та й вона його теж. Він ішов трохи позаду, за кожним кроком доторкався до неї, і вона чула на шиї його віддих.

— Мені нестерпно тяжко. Я немов блуджу в пітьмі й не знаходжу виходу. — Саме так блукали вони вузькими звивинами лабіринту. — Я завжди, завжди пам'ятав про тебе! — сказав він несподівано з таким трепетом, що вона аж спинилась і позирнула на нього: на очах у юнака блищали сльози. Ті сльози були, безперечно, щирі, але так само безперечно він сподівався, що вона нарешті розчулиться й скаже всю правду.