Війна з багатоликим звіром

Може, краще псувати серце дорогою міцною кавою, а здоров’я — таблетками? «М’ясце» дешевше й принаймні не таке шкідливе.

— Але воно отупляє як наркотик! — наполягав Станіслав, — Значно краще — займатися фізичними вправами.

— Мені вже шістдесят п’ять. Ось вони — вагітні, — показала жінка на двох подруг, — а «фізхвилин» з нас і вдома вистачає. Ти просто не хочеш нічого зрозуміти, інспекторе, — гнівно промовила жінка. — Тож дивися, більше сюди не приходь, хлопче. Більше до нас не ходи.

Станіслав вислизнув з кімнати, тихенько зачинив по собі двері, а на сходах притиснувся чолом до холодного скла й подумав: що я міг їм відповісти?

Повільно спустившись униз, він задумливо йшов подвір’ям, коли раптом його увагу привернули підозрілі звуки, що долинали зі складу. Ворота були зачинені, але крізь маленьке заднє віконце в складі він розгледів цілу юрбу гнідаків: то вже були не перевтомлені жінки, а молоді дужі комірники та шофери, які варили «м’ясце» в п’ятдесятилітрових казанах і сушили на металевих деках розчинний порошок. Їх аж п’ятеро, мені самому не впоратись, подумав Станіслав, зайшов до першого-ліпшого кабінету й зателефонував у штаб ТСЗ.

Певний час нічого особливого не відбувалось, та раптом зі складу виїхала крита машина й покотила до прохідної. Черговий Польда Штрунц підняв шлагбаум і випустив машину на вулицю.

Станіслав убіг до складу відчиненими ворітьми, але там уже нікого не було, зникли й казани з «м’ясцем» та металеві дека з порошком… Хто попередив гнідих? Певно, десь тут є телефон, вирішив Станіслав.

Подвір’ям ішло шестеро інспекторів. Хтось із них…

— Серед нас зрадник! — сказав він їм.

Усі ввійшли до приміщення на першому поверсі й роздяглися догола. На тілах декого з них лише подекуди видніли дрібні бурі крупинки. Загалом усі шестеро були білі.

— Хто ж їх усе-таки попередив? — наполягав Станіслав.

— Звідки ти телефонував?

— Ось із цього апарата подзвонив до штабу.

— Хлопці, хто з вас брав трубку?

— Я — ні.

— Я також.

— Та й я не брав. Нас там було чоловік з десять…

— Ясно! Біля телефону сиділа Ружа Срнцова! — зрештою пригадали вони.

Інспектори швидко повернулися назад. Ружена Срнцова, добровільна працівниця штабу, саме збиралася йти. Старший інструктор вислухав інспекторів і запитав у жінки:

— Навіщо ти це зробила?

— Я ж нічого… — замимрила вона, однак проти стількох свідків опиратися не змогла. — Мій чоловік працює в гаражі, він зовсім гнідий… — плачучи зізналася жінка. — А я боялася, щоб його не посадили в тюрму…

— Не можна посадити когось через недугу, так само як не можна карати хворого за нежить чи виразку шлунка, — заперечив старший інструктор. — Це ж стосується курця, еротомана або любителя пива. Хіба що ці хворі становлять суспільну небезпеку.

— Ті, що були в гаражі, якраз і є суспільно небезпечними, — вибухнув Станіслав. — Підпільні виробники розчинного порошку — це вже як наче розповсюджувачі наркотиків. Таке карається в цілому світі!