Війна з багатоликим звіром
- Автор: Парал Владімір
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", № 8-10
- Переводчик: Олексій Зарицький
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Війна з багатоликим звіром». Краткое содержание книги:
Над містом Усті у східній Чехії зависла руда хмара, утворена з промислових відходів, диму заводських труб, випарів забруднених річок тощо. Діти й люди похилого віку були евакуйовані з екологічно небезпечної зони в гори, де збереглося чисте повітря. Решта жителів міста піднімаються на боротьбу з рудим смогом, намагаються подолати екологічну кризу. Головні дійові особи (три подружні пари — Рогани, Бімоні й Трнки, 18-річний син Роганів Міхал та подруга Трикової Ріта) під час рудої навали змушені переселитися в одну спільну квартиру. Аморфна хмара смогу згодом обертається на чудовиськ, триметрових монстрів, які починають нападати на людей…
Ласий до молоденьких дівчат Арсен умостився між ними й почав нашіптувати їм щось таке, від чого ті аж заходилися реготом. Компанія скинулася на пиво, а Ріта чаклувала над розчинним порошком.
— Дайте ж і мені! — нетерпляче наполягала Зденка, підставляючи свій півлітровий кухоль.
— Я б ніколи не взяла цього в рот! — говорила сувора Дануша. — Але людина повинна пізнати все, чи не так?
Компанія погодилась, видудлила пиво, в якому шумував розчинний порошок, похапалася з місць і майнула на вулицю.
Десь біля шостої вечора, коли дві продавщиці елегантної крамнички шкіряної галантереї на Ритіржській вулиці почали знімати з вітрини товар, знову з’явився Міїн клієнт. Він став і розпачливо втупився в порожню вітрину.
Висока й ставна Мія Робова (27 років) усміхнулася до своєї подруги. Похмурий сорокарічний чоловік у позолочених окулярах прийшов уже вчетверте, як завжди в один і той самий час, і терпляче чекав, доки його обслужать. Він, здається, втратив глузд, це коштувало йому вже три сотні крон. Його гроші мали потрапити до каси, але Мія була не від того, щоб і їй дещо перепало…
— Що б ви хотіли купити сьогодні? — солодко запитала Мія в клієнта, який раніше вже купив тут гаманець, гаман і пасок.
— Щось солідне… — невпевнено почав той.
— Будь ласка. Ось подивіться на це.
— Що то таке… пробачте?
— Повідок для собаки. Може правити й за батіг. Або й за пута. Дайте-но ваші руки, я продемонструю…
Коли відвідувач простяг руки, Мія обвила його зап’ястки пружним шнуром з плетеної шкіри, просунула кінець у металеве кільце і, смикаючи потроху, почала затягати.
Ненавиджу своїх клієнтів, яким змушена прислуговувати з ранку до вечора, думала Мія, всіляких отих панночок, що не здатні вибрати собі з двох десятків сумочок одну. Терпіти не можу й отаких нікчем, що приходять сюди вирячувати на тебе очі…
Мія Робова різко смикнула шкіряний поводок, що глибоко врізався в руки чоловіка. Бавлячись таким чином, вона побачила на його безіменному пальці світлу смужку від обручки, яку цей нікчема щойно зняв перед приходом, аби обдурити мене й свою дружину.
— Міє, то я побігла! — гукнула друга продавщиця.
— Привіт. Я усе потім позамикаю.
Крамничка затихла, чулося тільки переривчасте дихання обплутаного чоловіка, розпашілого й зарошеного потом. Раптом у дверях з’явився Тібор Трнка зі своєю компанією.
— Йду вже! — гукнула Мія, звільняючи клієнтові руку й люб’язно всміхаючись до нього. — Ви справжній чоловік! Підете з нами?
Мія замкнула крамничку й подалася з нами, отже, компанія укомплектувалася. Сьогодні прийшли й дві студентки з «Павука», обидві напаковані порошком і вже добре веселі. До Мії вчепився й незнайомець із крамниці, у нього були позолочені окуляри, його непокоїли руки, й він увесь час розтирав зап’ястки.
Вечірня вулиця була темна, світилися тільки вікна верхніх поверхів, але й у такому вигляді наше місто нам подобалось. Веселою юрбою сунули ми тротуаром, а біляки, побачивши нас, відступали на дорогу. Вони усвідомлювали, кому належала вулиця. Нам! Ми затягли пісню. Поліцейські та інспектори ТСЗ з білими пов’язками на рукавах лише позирали на нас. А що, власне, вони могли нам сказати? Адже ми не злочинці, звичайнісінькі люди, що хочуть після роботи трошки розважитись, хіба не так?
Ми дійшли до набережної. В чорній воді плавали білі уламки криги, від цього робилося ще холодніше, тож ми вирішили податися ще до якоїсь забігайлівки або вчинити щось грандіозне.
— «Поселимось у бурій квартирі, — завела Мія відомий шлягер, — у теплій бурій країні…»
— Я — за. Але де саме? — по-діловому запитав Тібор.
— Знаю поблизу одну шикарну заражену квартиру, — промовила Ріта, повела нас до старого будинку за костьолом і подзвонила в двері на третьому поверсі п’ять разів. Нам відчинив здоровенний вусань у самому халаті. Ріта щось йому сказала, а Тібор насипав повну пляшку розчинного порошку — подарунок від чоловічої половини нашої компанії. Жінки, звичайно, відвідують такі притони безкоштовно. Той, хто жив у цій трикімнатній квартирі до евакуації, мабуть, сказився б, побачивши витягнуті на сходи меблі, встелену матрацами, ковдрами й перинами підлогу, гасові лампи, що коптіли замість люстр. У цій дикій півтемряві серед м’яких перин уже валялося п’ятеро.