У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

укою, попри всю її болісність, я відчував, що її спричиняє спомин про бабусю, і для мене то був доказ, що спогад про неї живе в мені. Я відчував, що, тільки страждаючи, я пам’ятаю про неї так ясно, і мені хотілося, щоб ще міцніше вбилися в мене цвяшки, які примоцьовували до мене пам’ять про неї. Я не пробував угамувати свою гризоту, при-оздобити її, вдати, ніби бабуся десь у від’їзді, що наша розлука тимчасова і що наразі мені залишається звертати до її світлини (тієї, яку зробив Сен-Лу і яку я взяв із собою) слова та молитви, як до істоти, яка розлучена з нами, але не втратила своєї особистосте, знає нас і пов’язана з нами нерозривними узами. Я не робив таких спроб, бо хотів не лише страждати, але й шанувати відрубність мого страждання, шанувати таким, як я несамохіть його відчув; і мене поймала хіть страждати безперервно, скоряючись законам цього страждання, щоразу, як поставала химерна розбіжність між схрещеними в мені посмертним існуванням і небуттям. Звичайно, я не відав, чи добуду бодай дещицю істини з цього болісного і досі незбагненного враження, але я знав, що як колись і добуду, то лише завдяки йому, такому своєрідному, такому раптовому, не підказаному мені моїм розумом і не злагодженому моєю легкодухістю, я знав, що сама смерть, несподівана об’ява смерте, вижолобила в мені, наче перун, за якимсь надприродним і нелюдським графіком подвійну й таємничу борозну. (Досі бабуся була пущена мною в забуття, і нині шкода було й гадки про те, щоб спробувати вхопитися за нього й добути істину з нього, бо забуття — не що інше, як нсгування, скволення думки, нездатної вже відтворити якусь живу життєву подробицю і змушеної підмінювати її умовними і байдужими образами.) Одначе інстинкт самозбереження і вигадливість розуму в тім, щоб уберегти нас від болю, починали вже будувати на ще димучих руїнах, закладаючи підмурки свого корисного і зловорожого витвору, бо надто вже я віддавався солодощам спогадів про якісь думки дорогої мені істоти, наче вона ще й нині могла висловити їх, наче вона існувала й досі й наче і я сам ще й досі існував для неї. Та тільки-но я здолав заснути, тієї правдомовнішої години, коли очі мої закрилися для всього надвірнього, світ сну (на порозі якого розум і воля, раптово спаралізовані, не могли вже оборонити мене від жорстокосте моїх життєвих вражень) відбив, заломив у нарешті вузькій і тепер прозорій глибині таємничо освітлених надр болісний синтез посмертного життя і небуття. У світі сну наша підсвідомість, залежна від розладу наших органів, прискорює серцебиття чи віддих, бо якщо впорснути нам, сонним, у жили звичайну дозу переляку, смутку, скрухи, то вона діє в сто разів дужче; тільки-но ми, щоб пропливти артеріями підземного міста, пускаємося по чорних хвилях нашої крови, як по хвилях внутрішньої Лете, без кінця лукуватої, перед нами постають величні пишні постаті, підступають до нас і даленіють, залишаючи нас у сльозах. Опинившись під темним склепінням, я кинувся шукати бабусі, але марно; а все ж я знав, що вона ще існує, але живе якимсь притлумленим життям, таким самим блідим, як життя спогаду; смеркалося, і вітер усе розбирався; мене мав відвести до неї батько, а він не приходив. Нараз мені забракло повітря, серце ніби заклякло, я згадав, що від кількох тижнів усе забував написати до бабусі. Що вона може думати про мене? «Господи, — сказав я собі, — як вона, мабуть, нудить світом у покоїку, найнятому для неї, тісному, наче комірчина старої служниці, як їй самотньо з доглядачкою, яка її пильнує, в покоїку, де вона лежить крижем, бо досі спаралізована, і жодного разу не намагалася встати. Либонь, вона думає, ніби я про неї забув потому, як вона померла; якою самітною, якою занедбаною вона почувається! Мерщій до неї, ні хвилини не можна більше чекати, годі чекати на батька, але куди ж його, як я міг забути адресу, аби тільки вона ще пізнала мене! Як я міг жодного разу не згадати про неї за кілька місяців? Темно, я не знайду її, вітер не дає йти; ага, он і батько, снує туди-сюди; я гукаю йому: «Де бабуся? Скажи мені адресу! Як вона ся має? їй там нічого не збуває?» — «Нічого, — відповів батько, — не хвилюйся. У неї турботлива доглядачка. Бабусі вряди-годи посилають грошенят, небагато, і доглядачка прикуповує чого треба. Бабуся задовольняється з малого. Іноді вона питає, що з тебе виросло. До неї дійшло, що ти замахнувся на книжку. Здається, її це потішило. Вона втерла сльозу». Аж це мені наче пригадалося, що незабаром після своєї смерти бабуся з приниженою міною, буцімто стара служниця, викинута на брук, з міною не рідної, а чужої, схлипуючи, благала мене: «Ти ж бодай зрідка будеш бачитися зі мною? Навідуй мене бодай раз за кілька років. Затям, ти був мені моїм онуком, бабусі цього не забувають». Побачивши знов її личко, з таким покірним, таким скорботним, таким смиренним виразом, я хотів одразу ж кинутися до неї і сказати те, що я мав би сказати тоді: «Що ти, бабусю! Ми бачитимемося з тобою, скільки тобі захочеться, ти в мене одна на цьому світі, я більше ніколи з тобою не розлучуся». Як вона, мабуть, ридала всі ці місяці, поки я мовчав і не заглядав туди, де вона лежить. Чим вона це пояснювала? І я, й собі заливаючись дрібними, сказав батькові: «Мерщій, мерщій, адресу, веди мене до неї!» А він: «Та от... не знаю, чи зможеш ти її побачити. А потім вона дуже квола, дуже квола, вона вже не та, боюсь, як би тобі не стало зле. Та й номера ділянки до пуття не пам’ятаю».