У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

Вони зчинили б рейвах. У кожній справі потрібна грануляція. Я визнаю, що він добре ліфтникує. Але для такої роботи — замолодий. З давньою обслугою він складав би контракт. Йому бракує статечности, а це ж бо прикмета примітивна (очевидно, «елементарна»). Хай ще трошки уб’ється в колоди (він хотів сказати: «колодочки»). Йому треба брати приклад з мене. Хто-хто, а я на цьому знаюся. Перш ніж здобути остроги директора Ґранд-оте-лю, я дістав бойове хрещення у Паяра». Ця метафора справила враження на мене, і я подякував директорові за те, що він сам зустрів мене на Вужиному мості. «Ет, нема за що. Часу на це пішло міні (мінімум)». Аж це ми добралися до готелю.

Мене чекала тяжка ураза. Того першого вечора, в’янучи від серцевої кволости і пересилюючи щем, я повільно й обережно нагнувся, аби роззутися. Та тільки я торкнувся першого гудзика на черевику, як груди мені стислися від чогось невідомого, надприродного, і я, охоплений дрожем, заридав, сльози полилися з очей. На поміч мені прийшла і вирятувала мене від душевної порожнечі та сама істота, яка кілька років тому, в хвилину такої самої зажури й самотности, коли в мені нічого мого вже не зоставалося, вступила і вернула мені мене, бо це справді був я, навіть більше, ніж я (вмістище завжди більше за вміст, а саме вміст мені й принесено). В моїй пам’яті ожило схилене над моєю знемогою ніжне бабусине обличчя, її стурбований і ошуканий у своїх сподіваннях погляд, бабусине обличчя в день першого мого приїзду, не тієї, яку я, на мій подив і гризоту, так мало жалів і яка мала тільки її ім’я, а моєї правдивої бабусі, чий живий образ я вперше потому, як на Єлисейських Полях з нею стався удар, відзискав нині у мимовільному і повному спогаді. Цей живий образ для нас не існує, поки його не відтворить наша думка (а то б усі вояки якоїсь величезної січі були б великими поетами-епіка-ми); і ось лише в цю мить шалене прагнення кинутися в її обійми, через рік із гаком після її похорону, внаслідок того анахронізму, з чиєї вини календарні дати не збігаються з тими, які запроваджуються нашими почуттями, дало мені знати, що вона померла. Я часто говорив про неї після її смерті, думав про неї, але в моїх словах і думках — словах і думках невдячного, егоїстичного і жорстокого молодика — ніщо не нагадувало мою бабусю, бо при моїй легковажності, моїй любові до розваг, моїй звичці до її хвороби я лише на споді душі зберігав спогад про те, якою вона була. Наша взята в усій повноті душа, хоч би коли ми віддавалися спогляданню її, має хіба що фіктивну цінність, попри безкраю щедроту її багатств, бо то ті, то ті з них залишаються недоторкані, чи то багатства реальні чи уявні, для мене ж особисто таким багатством було ім’я Ґермант або куди для мене важливіший достеменний спомин про бабусю. Бо з порушенням пам’яти пов’язані перебої почуття. Наше суще тіло, подібне до скудельниці, що містить у собі нашу духовність, насуває здогад, що всі наші духовні блага, минулі радощі, всі наші болі завше нам підвладні. Може, так само хибно вірити, ніби вони умикають чи повертаються. У кожному разі, якщо вони і зостаються в нас, то здебільшого в якійсь незнаній сфері, де вони вакують і де навіть найзвичайнісінькі з них витіснені спогадами іншого ґатунку, з якими їм не ужитися в свідомості. Та ось коло вражень, в якому вони зберігаються, відновлюється, і тоді вони здатні вимітати все, що з ними несуголосне, повертаючи до нас наше «Я», яке пережило їх. А що той, ким я раптом знову став, не існував від того давнього вечора, коли по приїзді до Бальбека бабуся допомогла мені роззутися, то цілком природно, що не після сьогоднішнього дня, про який моє колишнє «Я» нічого не знало, а — ніби в часі є розмаїті рівнобіжні ряди — без перерви в тяг-лості, зразу після першого вечора я злився водно з хвилиною, коли бабуся нахилилася наді мною. Тодішній і давно зниклий «Я» нині знов був так близько від мене, аж мені здавалося, ніби я ще чую слова, вимовлені допіро, а насправді примрійні; так людині спросоння ще чуються близькі відголоси відлетілого сну. Тепер я був уже лише тією істотою, яка прагнула пригорнутися до бабусі, стерти поцілунками всі сліди її жалів, тією істотою, яку я міг би собі уявити, поки я був одним із тих, що змінювалися в мені, з такими потугами, з якими спробував би тепер — та ще й даремно — знову відчути бажання й радощі одного з тих, ким я, бодай на якийсь час, перестав бути. Я згадав, як за годину перед тим, коли бабуся, в шлафроку, схилилася над моїми черевиками, я тинявся спекотною вулицею, перед цукернею, і мені так хотілося поцілувати бабусю, що я не міг ніяк перечекати той час, який мав збігти без неї. А нині, коли мені знову захотілося поцілувати її, я знав, що минатиме година по годині, але вона ніколи більше не буде зі мною, я повсякчас осягав для себе це відкриття, бо відчувши — вперше — її такою, якою вона була за життя, в реальній дійсності, відчувши, як у мене от-от порветься серце, наповнене нею до щерти, відзискавши її нарешті, я дізнався, що утратив її повік. Утратив повік; я не міг зрозуміти і силкувався перетерпіти біль цієї суперечности: з одного боку — життя, ніжність, що існували в мені в мені такими, як я їх знав, тобто створеними для мене; любов, яка так самовіддано жила мною, ставила мене в центр, постійно виливалася на мене, що кебета великих людей, всіх геніїв сущих з почину світа не була варта в бабусиних очах жодної моєї вади; а з другого боку, скоро я зазнав наново, ніби в теперішності, цього раювання, як відчув, що воно пронизане летючим, ніби пульсівним фізичним болем, певністю небуття, і це небуття затерло мій спогад про цю ніжність, знищило це життя, зруйнувало минулим числом наше взаємне призначення, зробило з бабусі, шли я знову побачив її, ніби в свічаді, звичайнісіньку чужинку, яка випадком провела кілька років укупі зі мною, як могла б прожити їх із кимось іще, але для якої я і перед тим був би нічим, і після того залишився б нічим.