Дохристиянські вірування українського народу
- Автор: Огиенко Иван Иванович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Дохристиянські вірування українського народу». Краткое содержание книги:
У праці митрополита Іларіона (Огієнка) він розглядає давні українські традиційні вірування, з якими християнські священники часто стикалися. І хоч розглядає це все через призму свого релігійного світогляду, але любов до свого народу заставляє його з приязню і цікавістю вивчати віру предків.
Народ український безумовно мав свою високочеснотну культуру, а інтелігенція й міщани погорджували нею і звали «мужицькою».
А з першої половини XIX віку, коли в Росії появився сильний руїнний соціялістичний рух, який усе ширшав і міцнішав, українська інтелігенція з головою поєдналася з російською інтелігенцією і прийняла її ідеологію, сильно пориваючи зо своїм народом, цебто зо своєю народньою віковічною культурою. Російська інтелігенція ще з середини XVIII віку покинула свою Церкву, — це саме по-рабському робила й інтелігенція українська, тим відкидаючись від самої душі української народньої культури, — Церкви.
Але український народ, як окрема нація, хоч і творить свою інтелігенцію, проте позостався зо своєю власною віковічною культурою, в основі своїй християнською. Український народ довгі віки мав і має свою власну культуру, і всі віки його страшні окупанти: татари, Литва, Польща і Московія-Росія сильно накидають йому свою, українському народові чужу культуру… Таким чином твориться і діється насильна жорстока трагедія знищення віковічної української православної народньої культури…
3. Православіє — основа української національної культури
Українське дохристиянське («поганське») вірування, довгі віки досить помітно хитане, на кінець X віку легко поєдналося з Православієм, і стало виразно уступати йому. І наша Українська Церква стала закорінюватися й міцніти, хоч була принесена з іншого грунту.
У самій Візантії справа була інша: Церква там зростала від свого початку, ширилася з бігом віків, мала свою вікову безперервну історію й переживала належно свої життєві реальні стосунки з поганством. Не те було в Україні: до певної міри на нашій землі вона була новиною, яка вже далеко відійшла від старого поганства.
Але все таки Українська Православна Церква чесно, широко й реально виконала своє високе завдання вже за перші три віки, за X–XI–XIV, бо вона приймала готове, віками в Греції вже створене живим життям. Належало тільки відповідно застосувати його до духових обставин в Україні-Русі.
Родова помста, кривава помста й кров за переступи взагалі, як основа поганства, була помалу знищена, коли вдалося закласти основи міцної держави, Русі, та ще єдиновластя, монархії. Сама основана на монархічній ідеології, Православна Церква сильно й глибоко допомагала в цьому державі. В «Руській Правді» XI віку кривава помста була замінена «вірою», грошевою карою, а це була революція в тодішній ідеології. За вбивство дружинника наложена кара в 80 гривен, звичайного чоловіка — 40 гр., жінки — 20 гривен, але кара на горло за ці переступи була відмінена. Кара на горло — чужа українській культурі.
В основу державного життя, в суд Церква внесла зовсім нові поняття, і то в християнському розумінні. Скажемо, в «Руській Правді» вже й сліду нема від різних судових поєдинків, від т. зв. «Судів Божих», де все віддавалося на вирішення бога Долі ще до Християнства. Розуміння «суду», як Правди Божої, глибоко держиться в українській народній культурі ще й тепер.
Найбільше праці вимагала Християнізація життя родини, бо воно ж віками йшло своєю уторованою дорогою. Християнство вимагало зовсім іншого життя, життя морального й чеснотного, з основою взаємопошани й любови. Звичайно, ця праця легко не йшла. Але держава це зрозуміла, і віддала догляд над родиною виключно в руки нової Церкви, і всі судові родинні справи були віддані власне Церкві. Це сильно й реально допомогло Християнізації України в найбільшій ділянці — родині. І Православна Церква зробила тут надзвичайно багато і це була реальна праця Церкви, що поставила поруч Священика й вірного батька-матір, творців родини, основ української народної культури.
Безконечно багато зробила Православна Церква для запровадження й зміцнення самого державного устрою. Великі князі, і Володимир й Ярослав, монархи всієї Руси, глибоко зрозуміли вагу Церкви в державі, глибоко зрозуміли силу одновір'я для держави, і завжди закликали до себе і Митрополитів, і Архиєреїв взагалі на наради в державних справах, і державну ідеологію Архипастирі проповідували своїм вірним.
І правильно твердить славний історик В. Ключевський, описуючи початки Київської Церкви: «Церква на Русі вдавнину відала не саме тільки діло Спасіння душ: на неї покладено було багато чисто світських турбот, які близькі були до державних завдань. Вона часто була співробітницею, а то нерідко й керівничкою світської державної влади в побудові громадянства і в підтриманні державного порядку» (том І, ст. 308).
Той же історик (І. 272) твердить: «Сама ідея законодавчого обов'язку, покладеного на государя Господом (Звище), думка про можливість регулювати громадське життя волею влади була принесена й нам разом з Християнством, наказувалась від Церкви».
4. Українська народня культура
Українська духова народня культура творилася від глибокої дохристиянської давнини. Україна-Русь лежить на перехресті Сходу й Заходу, тому ще з глибокої давнини йшли до нас впливи східні й західні. Східні впливи були більші і реальніші, і вкінці все це перероблювалось на своє й творило українську народню культуру, амальгаму багатьох, головно східніх сусідніх впливів, а пізніше південних та західніх. Зрозуміти українську народню культуру повно, як єдине ціле, нема можности без знання дохристиянських вірувань, які були в ній дуже сильні і такими подостаються й надалі.
Роля церковної книги Требник в ділі Християнізації України була дуже широка. Постав Требник у глибокій давнині і містив у собі найдавніші східні Молитви, часто достосовані до буденного народнього життя. В Україні Требник сильно увійшов у родинне життя своїх вірних, і сильно допомагав Християнізації. У нас Требник помітно вплинув на наше життя, і навпаки — життя сильно вплинуло на Требника, який мав багато своїх власних українських Чинів: Церква йшла за народом і єдналася з ним, — див. у Покажчини Чини Требника.
Українська Православна Церква глибоко й широко охопила все народне життя, і дала повну змогу йому сприйняти глибоку Християнізацію, а тим самим творити українську національну культуру, культуру народню, сильно відмінну від культури, скажімо, інтернаціональної інтелігентської.
Сама жива народня українська мова вироблялася під великим впливом і дохристиянських вірувань, і двоєвір'я, — і все це позосталося в ній і дотепер. Так зв. релігійний стиль в українській літературі — це явище реальне, скажемо, в творах Т. Шевченка, Квітки-Основ'яненка й ін.
І в цьому історичному процесі творення й життя української духової національної культури перемогла Християнська Віра, і українська народня культура, й українське народне духове життя легко розвивалося й міцнішало з Християнством в основі своїй.
Це провіщало створення сильної своєї власної національної духової української культури, її творив і створив головно сам український православний народ, бо пізніше українська інтелігенція виразно відірвалася від свого народу.
Але цей могутній процес за останні віки — XVIII–XIX–XX — стрінувся з сильним і послідовним чужим, головно російським атеїзмом ще від царя Петра І (1725), який все більше розгортався, і не тільки в Росії. У Франції постав атеїзм енциклопедистів, що вплинув на цілий світ. Останнього часу в Німеччині за Гітлера відродилося було старе германське криваве поганство, а в Росії постало кровожерне комуністичне безбожжя, що великою збройною силою свідомо нищить Християнство.
Сьогодні в духову культуру Сходу офіційно ставиться в основу обман, насильство й державно-партійна диктатура. Свого часу в Римській дер «жаві все це поганство допровадило до морального здичіння людини і до нового скірплення рабства. І тепер уже сильно видніється на Сході голод і рабство, як наслідки боротьби з Христовою свободою, широкою й реальною.
Цебто, знову відновлюється дохристиянське поганство, але в його найгіршому вигляді, бо воно узброєне могутньою технікою та атомовою зброєю, а до того й чужонаціональне.
Світ стоїть на тяжкому роздоріжжі між кривавим Антихристом і кротким Ісусом…[302]
[302]
Примітки, прив'язані до розділу «Вивчення дохристиянських вірувань», але які мені не вдалося прив'язати до конкретного місця у тексті (прим. оцифровувача):
3 Й. Срезневскій: Древніе памятники русскаго языка, ст. 553.
4 Цей Літопис я цитую за виданням Спб. Археографічної Комісії 1871 р.; цього ж року було й фотолітографічне видання. Друге видання вийшло 1908 р., а трете 1923-го. Найновіше видання 1962 року, Москва.
Див. Памятники русского права, вип. І, ст. З—22. Москва, 1952 рік.
5 Бібліографію праць про «Слово» подає цінна праця: Данилова О. В., ПоплавскаяЕ, Д. Романченко И. С.: Слово о полку Игореве. Библиографический указатель, Москва, 1940 р., 140 ст. Див. іще: Митрополит Іларіон: «Слово про Ігорів похід, 1942. У всіх працях про «Слово» звичайно досліджується й наша мітологія. В. П е-ретц: Поганські боги в «Слові», див. його працю 1926 р.: «Слово о полку Ігоревім», Київ, ст. 69–80. Е. В. Аничков «Боги въ «Словѣ о полку Игоревѣ», див. його: «Язычество и древняя Русь», 1914 р., ст. 329–341. — Л. А. Булаховський*: Лінгвістичні увгги про міфологічні назви «Слова о полку Ігореві», див. «Мовознавство», Київ, 1959 рік, том XV, ст. 21–32.
6 Сказанія мусульманских писателей о славянах и руссах VII–X в. в., собрал, перевел и объяснилъ А. Я. Гаркави, Спб. 1870 р. — Голубовскій П.: извѣстія Ибн. — Фодлана о руссах, «Кіев. Унив. Изв.» 1882 р., кн. 6. — Макушев В. В.: Сказанія иностранцев о быте и правах славян, Спб. 1861 р. — Куник и бар. В. Розен: Извѣстія Аль-Бекри и других авторов о Руси и славянах, «Записки Академій Наук» 1878 р. — Хвольсон Д. А.: Извѣстія о руссах Ибн-Дасты, Спб. 1869 43.