Дохристиянські вірування українського народу
- Автор: Огиенко Иван Иванович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Дохристиянські вірування українського народу». Краткое содержание книги:
У праці митрополита Іларіона (Огієнка) він розглядає давні українські традиційні вірування, з якими християнські священники часто стикалися. І хоч розглядає це все через призму свого релігійного світогляду, але любов до свого народу заставляє його з приязню і цікавістю вивчати віру предків.
Жінка підлягала чоловікові й корилася йому. З глибокої давнини був у нас обряд на Весіллі, щоб молода по Вінчанні роззувала свого молодого на знак віддання й покори йому. В Іпатієвому Літопису (під 1128 р.) розповідається, що княжна Полоцька Рогніда Рогволодівна не хотіла виходити заміж за князя Володимира й сказала: «Не хочю розути робичичя!» (бо кн. Володимир був сином рабині). Обряд роззувати молодого відомий у сербів, словенців, німців, і ін. народів.
Цей стародавній звичай позостався й досі в нашому весільному ритуалі: перед першою подружньою постіллю молода роззуває молодого, а він її б'є халявою, — таке роззування відоме й іншим народам. Перед тим, як поїзд з молодою вирушає з своєї хати до молодого, молодий тричі б'є свою молоду батогом, промовляючи: «Кидай батькові норови, а бери мої!», — це також звичай, відомий багатьом іншим народам. Це підкреслювало, що паном у домі має бути чоловік, а не жінка, бо «Біда тому дворові, де корова наказує волові» (Плавюк 15).
Биття жінки чоловіком відоме з давнього часу, але в формі науки, бо час тоді був такий. Чоловік, що любить свою жінку, часом може й побити її, а звідси пішли й наші поговірки: Б'є, бо любить, або: Жінка небита, як коса неклепана, чи: Жінка небита, як хата невкрита. Підкреслюю тут, що звичайним виразом для любові в нашій мові є «жалувати»: Він її жалує, цебто сильно любить.
Основою цього було біблійне: «Кого Господь любить, того і карає!» (Пр. 3. 12).
Одноженства, як правної інституції, в нас не було, та воно було фактичним у простого народу, особливо в полян. Але в людей багатих та в князів було многоженство, бо вони могли утримувати собі й кілька жінок. Арабський письменник Ібн-Якуб оповідає, що слов'янські князі мали по 20 і більше жінок, і ніби замикали їх. Та й наш Початковий Літопис подає, що сіверяни й інші наші племена мали по кілька жінок.
Цей же Літопис подає, що князь Володимир, крім п'ятьох правних жінок, мав іще 800 наложниць, а за Літописом Никоновим аж 1100: у Вишгороді 300, у Білгороді 300, у Родні 300 і на Берестовім 200, але глибший дослід показує, що це були бранки-рабині на продаж.[294] Коли ж Володимир охрестився, то зараз покинув усіх своїх жінок, крім однієї грецької царівни Анни.
І тільки Християнство принесло нам правове одноженство, але многоженство фактично трималося ще довгий час. І ще Митрополит Київський Іоан II (1077–1089) у своїх «Правилах» скаржиться, що багато-хто мають «бес студа і бес срама» по дві жінки. І Християнство скоро досягло, що тільки одна жінка вважалася за шлюбну, а інші були тільки наложницями. Церква дозволяла женитися три рази, але народ сам склав на це своє влучне спостереження: Перша жінка від Бога, друга від людей, а третя від дідька (Плавюк 126).
Про якесь релігійне обмеження жіночих прав давні пам'ятки не згадують, бо їх певне й не було; скажемо, напр., у фіннів жінкам заборонялося дивитися на богів.
Діти шлюбні й нешлюбні мали однакові права, а навіть право на княжий уділ; сам князь Володимир був «робичичь», — син рабині, нешлюбний син князя Святослава від рабині Малуші з Любеча над Дніпром. Старе наше право скоро зрівняло жінку в правах з чоловіком, і, скажемо, за вбивство жінки чоловік платив стільки ж, як і за вбивство кожного іншого. Жінка в нас стояла безпосередньо по чоловікові, і по смерті його вона правно ставала головою своєї родини. Вдова в нас була завжди поважана й правно підтримувана, а в пізніших піснях була опоетизована.
Із свідчень вищезгаданого Київського Митрополита Іоана II знаємо, що вже за його часу можливі були «розпусти», — «розводи» цебто розв'язання шлюбів, а це вказує на правне забезпечення й жінки. Правда, на розведену дивилися в нас дуже підозріло, звідки й значення слова «розпуста». Взагалі ж дослідники підкреслюють, що становище української жінки в суспільстві було високе й шановане;[295] навпаки, становище жінки, напр., у сусідній Московії, було невідрадне. Хв. Вовк так про це пише (Студії 236): «В Великороси весільні пісні мають назву «плачів», «вытье». І справді, вони не що інше, як «оплакування» молодої, наче б вона була вже мертва. І це не тільки ритуальна розпука, — це цілком реальний жаль, що походить з повної свідомости того дійсного становища, яке займає великоруська жінка в родині. В піснях говориться про те, як ЇЇ битиме чоловік, як ЇЇ білі плечі будуть позначені слідами батога; то як вона буде примушена задовольняти примхи свого пана, самого свекра («снохацтво»). І єдине, чого просить молода в Господа Бога. — дати їй потрібні сили витримати «рабство таке гнітюче й тяжке»…
Про форми стародавнього в нас співжиття чоловіків та жінок маємо звістку, яку подає нам Початковий (Іпатіїв) Літопис: «Поляне своїх отець обичай імяху тих і кроток, і стидініє к снохам своїм, і к сестрам, і к матерем своїм, і снохи к свекровам своїм, і к деверем велико стидініє імуще». Отже, кровного співжиття (ендогамія) в нас не було, а це показує на високий ступінь родинного стану, і жінку собі брали звичайно з іншого роду.
7. Форми побрання молодих
Про форми побрання чоловіків і жінок Початковий Літопис розповідає, що «п о л я н е брачниє обичаї іміху: не хожаше жених по невісту, но прихожаху (у Лавр. Літ.: привожаху) вечер, а заутра приношаху, что на ней вдадуче.
«А деревляне живяху звірьским образомь, живуще скотьски: і убиваху друг друга, ядуще все нечисто, і браченья (Лавр. Літ.: браки) в них не биша, но умикаху у води дівица. А радимичі імяху: живяху в лісі, якоже всякий звірь, ядуще все нечисто, і срамословьє в них пред отці, і пред снохами; і браці не биваху в них, но ігрища межю сели, і схожахуся на ігрища, на плясанья, і на вся бісовьския пісні, і ту умикаху жени себі, с нею же кто свіщевашеся. Імяхуть же по дві і по три жени».
Отже, Літопис розповідає, що в полян було вже відоме добровільне побрання, а в інших наших
племен було т. зв. умикання, цебто хапання собі жінок. Умикання жінок було того часу відоме багатьом європейським народам, але в нас воно було тільки обрядове, і реального характеру не мало, коли хапали на жінок тих, «с нею же кто свіщевашеся», цебто вперше вмовлялися, а вже потім відбувалася умйчка по згоді.
В глибшу давнину було ще й купно молодої, але Літопис про нього не говорить; він свідчить, що вранці приносили, «что на неї вдадуче», — трохи неясне місце, але його можно розуміти й так: «що за нею (батьки молодої) давали», цебто вже мова про посаг чи віно.
Арабський письменник X віку Ібрагім-Ібн-Якуб оповідає, що в слов'ян молодий дає батькові молодої дарунка, і «він о» в нас — це й був шлюбний дарунок. Слово «віно» виводять від «ціна» — спочатку ціна за жінку, пізніше шлюбний дарунок батькові чи самій молодій. Виводять слово «віно» й від «вінок», — плата батькові за дівочий вінок молодої. Пізніше «віно» — це посаг молодої. В Азбуковнику початку XVII віку читаємо на л. 916: «Віно, вМно-толк(ується) написаніє, єже кто обручить себе невіісту й творить писанієм крепость промеж себе, й то писаніє наричеться вьино». В нашій мові слово «віно» позосталося ще й досі, звідси «вінувати» — давати віно, поміч на нове господарство. Від слова «віно» постала, певне, й назва міста Вінниця, — чиєсь давнє віно, посаг за жінкою. Біля міста й річка Вінниця.
В нашому сучасному весільному обряді є ясні вказівки на стародавні способи побрання. Так, позосталося ще й досі відбивання, ніби «умикання» молодої весільним оточенням молодого, оточення молодої не хоче її віддати. Позостався й «6 куп» за молоду, звичайно, тільки обрядовий,
що дається найближчому оточенню молодої або й парубкам її села чи кутка його. В самому слові «Заручини» є натяк на згоду його. В самому слові бралися, коли догоджувались при продажу-куплі. Таким чином, у нашому весільному обряді поєдналися в залишках усі форми стародавнього парування, — і вільне побрання, і умйчка, і купля. Взагалі вдавнину умйчка й договір були в нас разом, і так разом і відбилися в весільному ритуалі. У збірнику В. Плавюка 124 знаходимо стародавню приказку: Бери жінку з близька, а крадь здалека. Щодо умикання, то треба зазначити, що воно було широко знане й іншим народам.
[294]
Див. мою працю «Українська Церква» 1942 р. т. І ст. 54–55.
[295]
Ів. Франко: Жіноча неволя в руских народних піснях. Львів, 1883 рік.