Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

— А як воно вийшло, що Панько наче невинний, а так міцно спав, що не чув, як стіну ламали? — цікавлюся я, бо ніяк не можу зрозуміти.

— Ось цього не знаю, але дивно якось, — стенає городовий плечима. — Вчора ж увечері біля банку у сквері гуляння були, оркестр грав, публіка, потім іще феєрверк. Як при такому гаморі заснути можна, не уявляю.

— А що за свято було?

— Та поляки ж ті по закінченні матчу урочистості зробили перед своїм від’їздом. На честь правлячого дому та жителів Ромен. Все як треба зробили, не гірше, ніж у губернії, такий феєрверк, наче кінець світу почався. Ось тобі і ляхи. Папісти, а вміють справу робити. Бо гроші не розікрали, як у нас робиться, коли тезоіменитство Государя чи якесь інше свято, а все на феєрверки витратили. То воно було приємно глянути, все небо у вогнях.

— Ага, сильно било, аж я у себе на хуторі чув. А хто першим на виклик Хомутинського з поліції приїхав?

— Я. Тільки не приїхав, бо бричку поліцейську справник тещі віддав, щоб не топтала ніженьки. Ми тепер топчемо. То прибув я пішки.

— Щось підозріле помітив?

— Та і не знаю, — знову в очі заглядає, і обличчя пісне таке. Ще карбованець даю. Он як одразу зрадів. — Грабіжники у масках були. Ось що я знайшов, — дістає з кишені біленьке щось. Дивлюся, а то маска медична, як ото у лікарнях використовують. — На підлозі підібрав біля провалу в стіні. Мабуть, випадково випала, коли вже тікали.

— Навіщо це вона їм? — дивуюся.

— Як навіщо? Щоб обличчя прикрити! — впевнено сказав городовий.

Не став я казати, що ні від кого грабіжникам було обличчя прикривати. Ще побалакали трохи, я за чай розплатився і пішов. Заскочив до одного знайомого лікаря, Юхима Фрідріховича, який мені зуби робив, показав маску. Він каже, у місті такої не купиш, тільки в Харкові чи Києві.

— А чого вона товста така?

— Вона повітря добре фільтрує. Якось мій колега розбив капсулу зі снодійним, то довелося в такій масці прибирати, щоб парами не надихатися. Спрацювала добре.

— Що за снодійне таке? — цікавлюся, бо чув тільки про таке, що у їжу чи питво додають.

— Хлороформ У нас його не виробляють, тільки з Європи завозять. Рідина, але дуже летка, швидко випаровується, і якщо надихатися, то заснеш швиденько. Що таке? — це Юхим Фрідріхович питають перелякано в мене, бо я по лобі себе як лясну — наче божевільний.

— Та нічого, нічого. Згадав щось, — і побіг далі, вже певний, що дещо знаю про пограбування.

Бігав до вечора, вже поночі приїхав до Миколи Ісидоровича додому. А він на мене чекає.

— Прошу, Іване Карповичу, за стіл, повечеряємо, — запрошує. Якось ніяково мені, бо ж я — простий мужик, а він благородної крові, дворянин, його діди з гетьманами за одним столом сиділи, а мої — телят пасли. Але й не відмовиш, бо дуже вже просить. То пішов за стіл. А там уся родина Хомутинських. Жінка його, двоє дітей, матір старенька. Стіл весь посудом заставлений, виделок, ложок, ножів біля кожного купа, і всі срібні. Я не розгубився, згадав, як їх благородь мене вчили, що по-панськи треба так, як незручно брати: щоб ніж у правій руці, а виделка — у лівій. А далі дивлюся, що люди за столом беруть, і я так само.

Скажу я вам, що панський обід — ще та морока Не для задоволення все, а для блезиру. От я на хуторі приїду з лану, а мене вже у пічці чавунок борщу чекає, достигає в жаринах. Уляна Гаврилівна насиплють у глибоченьку поливану миску по вінця і ставлять мені на стіл. Далі я вже сам сметани додам дві ложки з горою, перцю гострого ножицями накришу, потім перемішаю, тарілкою прикрию і відставлю, щоб набиралося смаку. Бо ж одразу борщ їсти — то гріх перед Богом. Наче хату небілену мати. Борщеві треба сили набратися, просякнути всьому, настоятися. Поки він готується, я беру скибку хліба житнього і натираю його часником щедро. Хороший зубок зітру, а то й два Ото як натру, Уляна Гаврилівна вже мені чарку підносять, холодну, з погреба, аж роса на склі. Господові нашому подякую за милість його, перехрещусь три рази, видихну, і вперед Спочатку горілки хапну, до дна обов’язково, хлібом занюхаю, миску до себе поставлю, тарілку приберу, і ну наминати. Їм та крекчу, бо ж перець палить, аж дихати важко, і сльози течуть. Тут добре огірків малосольних перехопити чи грибочків. На половині миски ще чарку, і тоді вже до кінця, не зупиняючись. Але не поспішати, не кидати наче за себе, а їсти спокійно і насолоджуватися. З кожної ложки задоволення отримувати. Потім ще кістки погризу, хлібом миску витру і зітхну, наче в рай потрапив. Ото я розумію обід — суцільна радість.

А в панів не їжа, а абищо. Етикет, як вони кажуть. Порції маленькі, приносять усе окремо, їсти треба так, наче і не хочеш ти їсти, а примушують тебе, а ще ж серветкою постійно губи втирати, хоча після чого там втирати? Ну, хоч винце було незле, портвейн зветься, смачне таке, п’єш і розумієш, що не водичка. Хоч трохи ту нудьгу прикрашало. Але ж і тут: хоча б стакан налили, щоб ковтнути можна було по-православному, а то чарочка маленька, наче щоб бліх поїти. Плямкають той портвейн, наче ліки, а не напій. Дивні ці пани. Ото не їли, а мучилися, про пограбування ані слова, мабуть, заборонена тема, то старший син Хомутинського, Борис, розповідав, як ходив на футбол і навіть грав із поляками.

— Тату, я їм гола забив!

— Що зробив? — невдоволено запитав Хомутинський.