Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

— Дарма ти, Іване Карповичу так, дарма, — тихо каже справник згодом — Усіх грошей не заробиш, а відносини з владою псувати не треба.

— Золоті слова, Якове Костянтиновичу. Чекаю Миколу Ісидоровича на вулиці, — кажу йому і йду геть.

І сам знаю, що дарма, що тепер буду під наглядом, і справник вдарить, тільки буде нагода Але така я людина, що коли взявся робити, то роблю. І не в грошах справа, не за них я Хомутинського рятую, а за власну честь. Якщо слово взяв, то триматися його мушу будь-що. Хоч і не шляхетного я роду, з хліборобів споконвічних, але ось така в мене манія.

За кілька хвилин вивели Хомутинського. Переляканого, блідого, руки тремтять, ледь на ногах стоїть, хитається, наче п’яний на глині. Від нервів і не таке буває. Узяв я його під руку, до брички довів, наказав додому візнику їхати. Тільки за кілька хвилин Микола Ісидорович говорити зміг. Схопив мене за руку, в очі дивиться:

— Іване Карповичу, Богом клянусь, не грабував я банк! Дітьми клянусь!

— Клястися не треба, Миколо Ісидоровичу, у Святому Писанні це заборонено. До того ж, я і так знаю, що не грабували ви. Аби в цьому не був упевнений, то не рятував би вас.

— Дякую, Іване Карповичу, дякую! — кинувся руки мені цілувати!

— Припиніть, припиніть, кажу! Заспокойтеся! Що вам справник сказав?

— Що є в нього інформація, наче я гроші розікрав і вигадав це пограбування. Але це брехня, брехня!

— Довести це можете?

— Та як же доведеш, коли документи всі викрали!

— Документи? — здивувався я, бо не чув такого, щоб грабіжники з банків, окрім грошей, і документи брали.

— Так, документи! І щодо ремонту, і щодо обігу грошей. Ціла шафа документів була — і всі зникли! До останнього папірця! Ну навіщо бандитам ті документи? Навіщо?

— Тихіше, Миколо Ісидоровичу, не кричіть. Криком справі не допоможеш. А що там Панько, сторож ваш?

— Побили в поліції його. Я бачив, як несли його на ношах, — на обличчі живого місця немає! Страшне що зробили! Хіба ж так можна?

— Кажуть, він провину свою визнав.

— Не може такого бути! Я у Панькові впевнений! Не міг він поганого зробити, бо відданий мені, наче собака!

— Собаці кістку кинь, і забуде вона про господаря.

— Ні! Панько не забув би, він же кривий, сирота, якби не батько та не я, давно б десь під парканом сконав! Не міг він! Я ж його добре знаю!

Може, і так, але залишався цей Панько для мене головним підозрюваним. Тим часом ми приїхали до будинку Миколи Ісидоровича. Я його всередину завів, наказав випити чаю на травах, прилягти і спробувати заснути.

— І про справу не думайте, моя це тепер парафія. Бережіть себе. А візника вашого я візьму.

— Беріть, беріть, Іване Карповичу, що треба, те й беріть!

З тим поїхав я. До пізнього вечора містом вештався. Перевірив усі готелі, поговорив з перекупками на базарі, з двірниками та візниками Усі про пограбування чули, і всі казали, що якісь зальотні, не місцеві, бо немає в нас у повіті таких спеціалістів. Пішли вже і чутки про причетність Хомутинського, але мало хто в те вірив, бо ж чесна людина, хоч банкір, але не душогуб. Коли зайшов до шинку повечеряти, підійшов до мене один із городових. Вже не у формі, а в цивільному.

— Чаєм пригостите? — питає.

— Чому б і ні, — кажу. Запросив присісти, замовив чайничок.

— Образили ви нашого справника, — каже городовий.

— Не я образив, а він образився. Це різні речі.

— Може, і так, але біситься він, дуріє весь.

Я тільки плечима стенаю, а сам думаю: що ж потрібно городовому?

— Може, вам цікаво щось? — питає нарешті.

— А щось знаєш?

— Знаю дещо.

— І що саме?

— А ви питайте, може, і відповім Тільки за карбованець, — каже і гниленько так посміхається. Господи, до того дійшло, що чини поліції іудами зробилися! Ну, ще в конторі я навчився, що не треба на вади світу скиглити, а краще ними користатися для справ душокорисних.

— Що в записці Панька написано? — питаю.

— А карбованець?

— Хлопче, на базарі воно як: продавець товар покаже спочатку, покупець роздивиться добре, помацає, понюхає, а коли і на зуб спробує, тоді вже гроші платить. А купувати котів у мішку не бажаю, — кажу впевнено і переконливо.

— Ну, добре, ви людина зі служивих, свого не образите, — злякався городовий. — У записці Панько написав, що винен, бо заснув, не може собі пробачити, що не почув грабіжників, підвів Хомутинського, а тому, щоб не ганьбитися, краще помре.

— То зізнався не в пограбуванні, а в тому, що проспав?

— Так. Як його не допитували, а нічого не сказав про пограбування. І плакав, і стогнав, а вперся, що не причетний. Може, і справді не причетний, бо дуже вже били, мало хто таке витримає.

— А чому справник ваш на Хомутинського бочку котить?