Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

— Пан справник зайняті сьогодні.

— Але мене прийме, — кажу я і до дверей сунуся. А городові стіною стали, не пускають.

— Пану справнику немає про що з тобою балакати.

— Це вже я краще знаю, чи є, чи немає! — гримаю на них.

— Ні, — стоять упритул, ані шпаринки між ними, за шаблі схопилися, наче на полі битви.

Дивлюся, що як почну прориватися, то ще схоплять за образу чинів поліції. Хоч і кипить у мені кров, але знаю, що не можна волю собі давати, бо виграє той, хто хитрий і спокійний, а не той, хто розійдеться. Зробив крок назад, глянув грізно на городових і як заволаю:

— Ну що ж, тоді даю термінову телеграму до Харкова про незаконне затримання банкіра Хомутинського зі славетного роду дворян слобожанських, у якого дядько віце-губернатор на Волині, а двоюрідна сестра — жінка камергера при дворі государя імператора! — гучно так вимовляю, як ото артист зі сцени, щоб почув справник. Потім паузу витримав і неквапливо пішов до дверей. Вийшов на вулицю, ще з ґанку не спустився, коли біжать за мною городові. Виявляється, знайшовся час у пана справника.

Провели мене до нього в кабінет. Такий кабінет, що, може, ні в кого у Ромнах такого кабінету немає. Різним деревом оббитий, по стінах зброя висить та мисливські трофеї, стіл заставлений годинниками, скульптурками, іншими коштовностями. Не стіл, а ятка якась. Кожен же купець радий подарувати щось пану справнику, особливо коли купець із жидів і не хоче чути запитань про те, що Ромни не належать до смуги осілості.

— Доброго дня, Іване Карповичу, чого це ви там розкричалися в коридорі? — питає мене справник наш, Яків Костянтинович Базілєвсов. Тобто який він там Базілєвсов, було у нього прізвище Нетудихата, старе, козацьке, але він його соромився, бо вважав, що мужицьке, просте. То як грошиків назбирав, прізвище одразу змінив на шляхетніше, яке йому порадив один піп-розстрига. Ото і став він Базілєвсов, хоча в народі його всі звуть Третяк, бо як справником став, менше третини з усього не брав. А коли ж був простим городовим, то звався П’ятак, бо з кожного рублика п’ять копійок собі брав. З підвищенням апетит у хлопця зростав. Цікаво, коли, борони Боже, у губернії піде, скільки там брати почне?

Справник усміхається, наче радий мене бачити. Он і підвівся, і обійнятися підійшов. А оченята злі. Не любить справник, коли в справи його темні лізуть. Нікого взагалі не любить, окрім грошей. Ото чув я, що зробив він собі в хаті велику залу і наприкінці кожного тижня приходить туди, розкладає там усі гроші зароблені. І асигнації, і монети, все до копійки. Хоч зала велика, а буває, що всю застеле грошвою і потім качається, наче лоша по траві, сміється, радіє. Отаке щастя у людини.

— Доброго дня, Якове Костянтиновичу, — кажу справнику. — Теж радий вас бачити. А розкричався, бо дуже вже засмутила мене звістка про арешт шановного Миколи Ісидоровича. Що ж це робиться, коли поважного банкіра зі славетної родини, основу імперії, наче п’яного візника хапають?

— А що ж нам ще робити, шановний Іване Карповичу, коли цей поважний банкір причетний до пограбування банку, який очолював? — каже, посміхається і в очі мені заглядає, сподівається розгубленість там побачити. Не побачить.

— А чи є докази під цією гучною заявою?

— Доказів поки немає, але є сигнал із Харкова про те, що могла бути у філії розтрата, яку Хомутинський і вирішив приховати через пограбування. Самі подумайте, охороняв банк під час пограбування його ж слуга, вважай, молочний брат, Панько, у всьому відданий Хомутинському. І цей Панько якимось дивом не почув, як стіну ламали, а коли арештували ми його, то чомусь у зашморг поліз і записку залишив, у якій провину свою визнавав, — каже і знову в очі мені заглядає з такою задоволеною пикою, наче ордена отримав.

— Дозвольте подивитися ту записку.

— Навіщо? — питає справник, і одразу задоволеність із його мордяки зникає.

— Для розуміння справи. В мене досвід великий, може, і вам чимось допоможу.

— Та ви ж не в поліції служили, — кривиться пан справник.

— А в охоронному відділенні, яке про безпеку держави піклується! — кажу так строго.

— А вам ця справа до чого, Іване Карповичу? Ви ж Хомутинському не сват і не брат. Їхали б до себе на хутір та кукурудзу вашу американську охороняли. Кажуть, у вас цього року врожай буде знаменитий.

— Дасть Бог, врожай буде. Але поки мій врожай тут, бо найняв мене Микола Ісидорович допомогти йому. Ось тому мені все треба, все цікаво, і ні на який хутір я не поїду, — кажу і всміхаюся ласкаво, наче мале до мамки.

— А може, ну його, Іване Карповичу? — справник зуби зціпив, набурбурився, жовнами грає, очі примружив. Наче вуличний собака перед тим, як вкусити. — Ви ж людина обережна, розумна. Навіщо вам якомусь грабіжнику прислужуватися? Не розумію.

— Грабіжником він стане тільки тоді, коли суд про те вирішить. А поки він добропорядний громадянин, якого арештували невідомо за що. Дякувати Богові, не під султаном турецьким живемо чи шахом персидським, де ані закону, ані правосуддя, а під государем імператором, ім’ям якого порядок тут встановлений. І згідно з порядком тим не можна людину без доказів хапати. Тим більше людину поважну, знатного роду.

Кажу я справнику, а він аж кривиться, наче червака у яблуці знайшов. І оченята такі злі-злі зробилися, аж палають ненавистю.

— Іване Карповичу. Ви ж теж не без гріха! — зашипів уже справник, наче гадюка отруйна, яких я достатньо надивився, коли служив у Туркестані. — От є в нас заява від конотопського обивателя Василя Талалайчука, який скаржиться, що ви йому дуло револьверне у вухо засунули, вбити погрожували, а він тепер недочуває, про що навіть довідка від тамтешнього фельдшера є. Я ту заяву під сукно поклав через повагу до вас Але можу і дістати. Треба воно вам, Іване Карповичу?