Марш Радецького та інші романи

— Бачив, — відповів хлопчик.

— Він був простий жандармський вахмістр, — мовив батько, — я врятував життя цісареві у битві при Сольферіно, і тоді нам надали баронство.

Хлопчик не сказав нічого. Інваліда поховали на ділянці для військових невеличкого цвинтаря в Лаксенбурзі. Шестеро темно-синіх його товаришів несли труну від каплиці до могили. Майор Тротта, в парадній уніформі, з ківером на голові, весь час тримав руку на синовому плечі. Хлопчик схлипував. Жалобна музика військового оркестру, сумний і монотонний спів духовних, який чутно було щоразу, коли музиканти на хвилю змовкали, розлитий довкола дух ладану завдавали хлопцеві якогось незбагненного, давкого болю. І постріли з рушниць, якими піврій солдатів віддав небіжчикові останню військову шану, приголомшили малого своєю довго відлунюваною невблаганністю. Солдати пострілами слали своє «Прощай!» небіжчиковій душі, яка саме летіла просто на небо, навіки-віків зникаючи з цього світу.

Батько з сином поїхали додому. Дорогою барон весь час мовчав. Аж як вони вже покинули пристанційний перон і сідали в повіз, що чекав на них за сквериком позад вокзалу, майор сказав:

— Не забувай його, свого діда!

І знову він заходився коло своїх звичних щоденних справ. І покотилися роки, як однакові, мирні, безмовні колеса. Вахмістр був не останній небіжчик, якого довелося баронові ховати. Він поховав спершу тестя, а через кілька років — дружину, що сумирно, швидко, ні з ким не попрощавшись, померла від гострого запалення легенів. Хлопчика він віддав до пансіону у Відні, поклавши собі, що син ніколи не буде кадровим військовим. Барон лишився сам у маєтку, в білому просторому будинку, де ще витав дух померлої дружини, розмовляв тільки з лісничим, управителем, наймитом і візником. Дедалі рідше спалахував у ньому гнів. Проте челядь весь час відчувала його селянський кулак, а сердите баронове мовчання гнітило людей, мов ярмо на шиї. Перед появою барона Тротти завжди залягала боязка тиша, наче перед бурею. Двічі на місяць надходили йому поштиві листи від сина. Раз на місяць барон відповідав на них двома короткими реченнями на вузеньких смужках паперу — берегах, ощадливо відрізаних від синових листів. Раз на рік, вісімнадцятого серпня, на день народження цісаря, барон у парадній уніформі їхав до сусіднього гарнізонного містечка. Двічі на рік — на різдвяні й на літні канікули — приїздив до нього в гостину син. Кожного Святвечора хлопець отримував від батька три дзвінкі срібні ґульдени, в одержанні яких мусив розписуватися і яких ніколи не смів узяти з собою. Того ж таки вечора ґульдени опинялися в скриньці, що стояла в батьковій кімнаті. Біля ґульденів лежали синові шкільні табелі. Вони засвідчували неабияку синову старанність і його достатні, хоч і не видатні здібності. Ніколи не одержав хлопчик якоїсь іграшки, ніколи — кишенькових грошей чи якоїсь книжки, крім обов’язкових підручників. Йому, здавалося, нічого не було треба. Він мав ясний, тверезий і чесний розум. Його вбога фантазія ніколи не сягала поза єдине бажання — якомога швидше пережити літа шкільної науки.