Марш Радецького та інші романи

Жак став за його спиною й кахикнув. Отже, починався обід. Коли музика на хвилю замовкала, з їдальні долинав тихий брязкіт посуду. Вона містилася за дві кімнати від балкону, якраз посередині першого поверху. Під час обіду музика лунала віддалено, а проте виразно. На жаль, вона грала не щодня. Музика була добра й корисна, вона лагідно і миротворно обрамлювала врочисту церемонію споживання їжі й не давала місця для тих прикрих, коротких і нещадних розмов, що їх так часто любив здіймати батько. Можна було мовчати, слухати й розкошувати. Тарілки були з бляклими синіми й золотавими вузенькими смужками. Карл Йозеф любив їх. Протягом року він їх часто згадував. Вони, і марш Радецького, і на стіні портрет матері (якої хлопець уже не пам’ятав), і важкий срібний ополоник, і таріль з рибою, і ножі для фруктів із зубчастими спинками, і манюні чашечки на каву, і тендітні ложечки, тоненькі, мов стерті срібні монети, — усе те вкупі означало літо, волю, домівку.

Він віддав Жакові шинелю, кашкета й рукавички і подався до їдальні. Старий зайшов туди водночас із ним і всміхнувся синові. Панна Гіршвіц, економка, з’явилася хвилинку згодом, по-недільному вбрана в сірий шовк, з піднесеною головою, з важким вузлом кіс на потилиці й величезною кривою пряжкою на грудях, схожою на татарську шаблюку. Здавалося, що панна при повній зброї і в панцері. Карл Йозеф ледь доторкнувся губами до її довгої, твердої руки. Жак трохи відсунув стільці. Окружний начальник знаком запросив усіх сідати. Жак зник і за хвилинку з’явився в білих рукавичках, які його наче цілком одмінили. Вони лили сніжно-біле сяйво на його й так уже біле обличчя, уже й так білі бакенбарди, вже й так білу голову. Зате вони перевершували білістю все, що на цьому світі можна було назвати білим. І вбраними в ті рукавички руками він тримав темну тацю. На ній парувала супниця. Ось Жак поставив її посеред столу обережно, нечутно й дуже швидко. Як велося здавна, панна Гіршвіц заходилася насипати суп у тарілки. Подавану нею тарілку брали з готовністю і з усміхом вдячності в очах. Панна Гіршвіц і собі всміхалася у відповідь. Тепле, золотаве ряхтіння плавало в тарілках; то був суп, суп із локшиною. Прозорий, із золотаво-жовтою, тонюсінькою, смаковитою, ніжною локшиною. Пан Тротта фон Сиполє їв дуже похапливо, часом аж люто. Здавалося, що він не їсть, а з безгучною, шляхетною і шпаркою ненавистю знищує страву за стравою, трощить їх упень. Панна Гіршвіц брала собі за столом крихітні порції, а по обіді у своїй кімнаті їла всі страви вдруге, в тій же таки послідовності. Карл Йозеф боязко і поспіхом висьорбував ложки гарячої юшки і проковтував велетенські шматки. Таким чином закінчували вони обідати всі водночас. Ніхто й словом не озивався, коли мовчав пан Тротта фон Сиполє.