Малиновий пелікан
- Автор: Войнович Владимир Николаевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фолио
- ISBN: 978-966-03-7173-6, 978-966-03-7521-5
- Переводчик: Михаил Каменюк
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Малиновий пелікан». Краткое содержание книги:
Звісно, мені одразу здалось, що паморочиться та двоїться.
– Виходить, і обговорювати нічого, – зробила вона висновок і, діставши з сумки спеціальний телефон розміром з чоловічий черевик, почала дзвонити у якусь інстанцію та пояснювати негучно:
– Так, кліщ! Є почервоніння та припухлість. Хворий скаржиться на сверблячку, запаморочення, подвійний зір та нудоту.
Про нудоту це вона від себе додала, але як тільки додала, то мені відразу здалось, що мене трохи нудить.
Я аналізував свої відчуття, а вона відійшла в закуток і ще в свій мобільник шепотіла, прикриваючи його пухкою долонею, щось, вочевидь, таке, що не для моїх вух. Це мене насторожило, але все-таки я ще очікую, що їй скажуть, мовляв, дурниці, не забивайте нам баки, зробіть те-то й те-то і прийміть новий виклик. Їй нічого такого, певне, не кажуть, виходить, до того, що вона прошепотіла, поставились з належною увагою. Закінчивши розмову з інстанцією, фельдшериця повідомила, що мене ладні прийняти у «Скліфі», тобто в лікарні імені професора Скліфосовського, куди відвозять людей з ножовими та вогнепальними пораненнями, самогубців, людей, які отруїлись грибами, ошпарених, обгорілих у пожежі, людей, що упали з даху, зім’ятих в автокатастрофах, вирізаних із заліза та зібраних по шматочках. І мене з якоюсь жалюгідною комахою в животі також туди ж? З одного боку, незручно з такою дрібницею, а з другого боку, якщо везуть – значить, не дрібниця. Але, уявляючи, що від мене до Скліфосовського не менше сорока кілометрів, я поцікавився, чи не можна кудись поближче. Наприклад, до Тоцька, ось він поруч, а в ньому є дивовижна лікарня.
– Ой, який же ви примхливий! – зітхнула вона і почала знову телефонувати. – Алло, алло, вони в «Скліф» не бажають, вони бажають в Тоцьк. – Мені: – Зараз наш диспетчер телефонує в Тоцьк. – Диспетчеру: – Алло, алло. Що, ні? – Мені: – Тоцьк вас не бере. В них лікарня академічна. Беруть лише академіків, професорів, докторів наук. Але вас можуть прийняти в Запольську.
Водій за весь цей час не зрушив з місця. Стояв біля дверей з тією ж безглуздою посмішкою, котра нічого не виказувала, і крутив на пальці в’язку ключів.
У пошуках стерильності
Я, звісно, образився, що Тоцьк мене не бере. На їхню думку, я не академік. Нічого доказувати я не захотів. Хоча до певної міри я все-таки академік. У двох, як сказано вище, іноземних академіях числюся і в одній навіть як почесний член. Але що тут доказувати? Теж мені академічна лікарня! Я розумію, коли є клініки онкологічні, педіатричні, психічні, ветеринарні за видами хвороб чи тварин. А тут наклепали усіляких лікарень окремих для академіків, для міністрів, для космонавтів, для суддів, для прокурорів чи іще когось. Наче ці, для кого це «для», не з таких самих частин, як ми, складаються, чи хвороби у них особливі, академічні, міністерські, прокурорські. Єдине у них професійне захворювання – геморой. У нас держава, яка була радянською, так і зосталась – станово-ієрархічна. Одним усе, другим поменше, третім взагалі дуля. Звісно, за Тоцьк я ще міг би поборотися, кудись подзвонити, написати скаргу, викласти в інтернет, але поки цим займатимусь, енцефаліт розвинеться… Так що там іще? Запольськ? А він не академічний. І хіба він не далі, аніж «Скліф»?
Фельдшерка охоче погодилася:
– Ну, й правильно, в Запольськ їхати не варто, тим паче, що стерильності вони також не забезпечать. Яка там стерильність? Там ось такі таргани по стінах бігають. А в «Скліфі» стерильність. І ще спеціально навчений персонал, потрібне обладнання і лабораторія. Вони вашого кліщика акуратненько витягнуть і відразу в лабораторію на аналіз, а вам ін’єкцію зроблять і, дасть Бог, живим зостанетесь. Якщо навіть і буде невеличке пошкодження мозку, це не страшно, у нас вся країна з ушкодженими мізками живе. Ви зі мною згодні?
Раз такі перспективи, що мені зоставалося робити? Гаразд, кажу, поїхали. Зінуля зраділа, наче я до неї на іменини налаштувався. Я згодом подумав, що це їй для чогось було потрібно саме в цей район потрапити, от вона мене цим напрямком і спокушала. А спокусивши, зраділа.