Малиновий пелікан

Наше селище було збудоване, якщо не помиляюся, на початку тридцятих років для учасників революції 1917 року й офіційно називалося селищем старих більшовиків. Тих, котрі до 37 року минулого століття одійшли від справ, сталінські репресії майже не зачепили, і багатьом вдалося дожити до вельми похилого віку, зберігши повагу до свого минулого і справ, у яких вони брали участь. Їх заслуги оцінювалися ними самими залежно від стажу перебування в РСДРП-ВКП(б) – КПРС, що завірялось написами на могильних каменях місцевого цвинтаря. Найбільшою повагою в їхньому середовищі користувалися члени більшовицької партії з дня її заснування в 1898 році, далі йшли учасники Другого з’їзду РСДРП в 1903 році, а потім серйозний водорозділ був між тими, хто вступив до жовтня 1917 року і після. До – значить, істинний революціонер, а після, хто вступив до партії, яка захопила владу, вже, можливо, й пристосуванець. У шістдесятих роках останні більшовики, колишні комісари, герої Громадянської війни, вимирали тут один за одним і знаходили останнє пристанище на місцевому цвинтарі. Нечисленні родичі супроводжували їх без жодної помпи по ґрунтовій дорозі, що вела до цвинтаря. Цинічні нащадки цих героїв саме цю дорогу й назвали – Ленінський шлях. Шлях цей заріс чортополохом і лопухами, як і сам цвинтар, на якому потопають у бур’янах однакові кам’яні квадрати з облізлим золотом стандартних написів, де начертані прізвища покійників, ініціали, роки життя і рік вступу до партії. Коли відшукаєш потрібну могилу, розгребеш колючі зарості, прочитаєш дату – член з 1905 року, мимоволі посміхнешся: цей стаж, який здавався солідним померлому, що він у порівнянні з вічністю, яка розіслалася перед ним?

Тутешні дачі, розташовані на обширних (по півгектара і більше) лісових ділянках, свого часу виглядали солідними будівлями і були цілком очевидною ознакою життєвого успіху своїх господарів, але тепер ті, які дивом зосталися непроданими і незахопленими (а такі ще є), на тлі нагромадженого новими руськими архітектурного беззаконня виглядають так само убого, як могили їх колишніх хазяїв. Таки справді, sic transit gloria mundi!

Багатії, змагаючись один з одним, спорудили шикарні хороми, деякі вельми химерної форми, обгородились фортечними стінами з відеокамерами і все селище обгородили, зоставивши один вузький в’їзд зі шлагбаумом. Вдень і вночі селище охороняється зовні нарядом позавідомчої охорони і вовкодавами, що випускаються на ніч з вольєрів. Все селище скидається на табірну зону особливого режиму, прогулянки по ньому поміж стінами з обох боків породжують відчуття проходу тюремним коридором. У темний час доби неприємність відчуття посилюється тим, що коли ви, гуляючи по дорозі, пересікаєте якусь невидиму лінію, з обох боків автоматично спалахують і направляють на вас свої промені прожектори, з’єднані з відеокамерами, які, зустрічаючи і проводжаючи вас, крутять своїми зміїними головами. Тому, коли я виїжджаю з селища, в мене виникає відчуття, що ось, вирвався на свободу.