Малиновий пелікан

– Ким він внесений? Богом?

– А, я забув, що ви, здається, атеїст. Ну, припустимо, ви не вірите в Бога, але якщо ми виникли навіть просто з пилу, то чому б не припустити, що і цей процес відбувся зі смислом. Ну, не може ж бути, щоб наш світ, такий різноманітний, багатоголосий і багатоколірний створений і існує без всілякого смислу.

– А решта світів?

– Тобто?

– Увесь всесвіт. Увесь цей космос, зірки, планети, мертві, пустельні, холодні, сірі, в їх існуванні також якийсь смисл?

– Безумовно. Ви як фізик краще за мене знаєте, що рух у просторі небесних тіл, їх розташування відносно одне до одного і взаємна прив’язаність підкорені суворим законам, що їх ви, вчені люди, з подивом відкриваєте. Ви їх тільки відкриваєте, а створені вони ж бо не вами. Але їх створення було ж підпорядковано якомусь смислу.

– Я в цьому сумніваюсь.

– Ну, й сумнівайтесь скільки завгодно, але навіщо ж руки на себе накладати? Чому б вам просто не повірити своїм відчуттям? Життя ж буває всіляке: нудне, холодне, сіре, дощове і зі сльотою, але ж бувають й інші періоди, коли сонячно і світло, коли ви відкрили щось неймовірне, коли ви любите і любимий, коли ви лежите в засідці і на вас іде олень, красень з ось такими рогами… Господи, невже ж у такі хвилини варто думати про смисл життя, коли саме життя є смислом життя.

Суперечка затяглася. Раз по раз до палати зазирала чергова медсестра Галя з пропозицією зробити укольчик. Лікар подавав їй знак, і вона щезала. Лікар наводив аргументи, хворий їх заперечував і наводив свої. Обидва сперечальники були людьми розумними, освіченими. Докази кожного були переконливі, але і контрдокази були такими ж. Зрештою обидва стомилися, а тим часом проклюнувся досвіток. Лікар спохопився, що минула ціла ніч, а йому вранці знову на роботу, попрощався зі співбесідником і пообіцяв, що вони зустрінуться вранці під час обходу. Лікар пішов, хворий заснув і спав довго. Прокинувся він від сонячного світла і свіжого повітря. Це санітарка Наталя відчинила вікно, щоб провітрити палату. За віконницями були ґрати з товстих металевих прутів, і тінь від них лежала на підлозі, що її мокрою шваброю протирала Наталя. Потім вологою ганчіркою вона протерла столик у кутку, стілець і спинку ліжка, на якому лежав Костя. Потім стала на стілець, щоб закрити вікно.

– Не треба, – сказав їй Костя.

– Що не треба?

– Не треба закривати вікно.

– Гаразд, – сказала Наталя і вийшла.

Костя лежав на ліжкові, мружився від сліпучого сонця і раптом зрозумів, що це дуже і дуже приємно відчувати тепло сонячного проміння і вдихати свіже весняне повітря і слухати шуми міського руху за вікном, чиїсь голоси, стукіт каблуків, шелест листя і каркання ворон. Він згадав про свою спробу самогубства і уявив собі, що зараз він був би не тут, а в морзі, голий і синій на цинковому ложі, і сонячний промінь, проникнувши крізь кватирку, лежав би на його мертвому білому обличчі. І на секунду уявивши собі цю картину, він здригнувся від жаху. І подумав, що невже насправді спало йому на думку самому добровільно відмовитися від життя, яке таке прекрасне у всіх своїх проявах. Він згадав свою нічну розмову з Геннадієм Єремійовичем Цимбалюком. Все, що казав йому лікар, зараз здавалося Кості надзвичайно мудрим і переконливим. А його власні заперечення дурнуватими і безглуздими. Тепер він точно розумів, що смисл життя невідомий, але він є, а коли його немає, то й не потрібно. Не треба ніякого смислу, треба просто жити, насолоджуючись сонцем, повітрям, природою, квітами, музикою, любов’ю, роботою, випивкою, їжею і читанням розумних книг. Все це він негайно хотів розповісти Геннадію Єремійовичу і з нетерпінням чекав 9 ранку, коли той з’явиться з ранковим обходом. Але о дев’ятій лікар не з’явився, а близько десятої зайшла лікар, що вела Костю, Оксана Габріелівна. Очі в неї були заплакані, і це дуже не сподобалося пацієнту. Йому здавалося, що такого чудового ранку всі мусять радіти життю і нічого, що б затьмарювало радість, ні в кого не має бути. Вона виміряла тиск і запитала, як справи.