Лікарня на відлюдді
- Автор: Волков Олексій Михайлович
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: TOB «Гамазин»
- ISBN: 978-966-2938-61-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Лікарня на відлюдді». Краткое содержание книги:
А як же детективний сюжет? — запитаєте ви. Далебі Маестро, він на те й маестро, аби за жодних обставин не відступити від обраного шляху. Цей детектив, чи то пак трилер у його виконанні не менш віртуозний, як і всі попередні!
— Так, збираюся.
— Можемо по дорозі зайти в «Алісу». По каві — і розбігаємося. Виспатися треба.
— Давай. А як тобі моя нова туш?
— У контрасті з маскою — взагалі вражаюче.
— А може, мені також помінятися? Однаково я Галці чергування винна. Краще вже з вами, як із кимось іншим... Га?
— Якщо хочеш — міняйся. Будемо чергувати.
— А може, ви не хочете? — вона зробила картинно ображене обличчя.
— Ну що ти! Скажеш таке...
Він зігнувся до неї, Ірина поцілувала його у губи. Обоє піднялися догори. Двері за ними зачинилися, і ключ перекрутився двічі.
В ординаторській стояла тиша. Інтерн Ясінський із трагічним виразом обличчя писав історію хвороби, час від часу перериваючись, щоб поміркувати про щось своє. Двері розчинилися, і увійшов Олег Вікторович, старший ургентний зміни, його безпосередній шеф.
— Ну що, виспався? — поцікавився лікар.
Інтерн лише розпачливо махнув рукою.
— А дарма, — цілком серйозно промовив Олег. — Сьогодні з непривички, на твердому... Кажуть, старий замок поміняв.
Той лише надув губи.
— Ну гаразд, я ж так — по-дружньому. Наслуханий про твої «подвиги». Але не переймайся. Старий покип'ятиться і за тиждень не пам'ятатиме. От якби ти в Соколова на столі шкарпетки забув — тоді би точно плакала твоя інтернатура. Той злопам'ятний. А цей... — Олег махнув рукою.
— Він з цим усім... Знаєте, що зробив? — вигукнув Василь, не приховуючи образи. — Медсестрам зміни пороздавав! Усім по деталі. Щоб я потім ходив і збирав!
— Ну, а ти не ходив і не збирав.
— Звісно! Проте вони самі приносили. А дехто просто шпильку пускав: «Доктор, там у нас якісь ваші речі валяються...»
— І, звичайно ж, — розсміявся Олег, — шкарпетки були стоячі, а підштанки з дірками.
— Ніякі не стоячі... — інтерн зовсім надувся.
— Та годі тобі вже! Знайшов трагедію... Щоденники написав?
— Написав.
— Молодець. Шви Горюнову зняв?
— Зняв.
— От і прекрасно. Лягай та спи. По дрібницях не будитиму. Сьогоднішній апендицит твій — від початку до кінця оперуватимеш. Я поасистую.
— Ще невідомо, чи він буде.
— Буде. Учора ж не було. Хтось поступав?
— Так. Мужик з післяін'єкційним абсцесом і жінка — сорок два роки, між іншим, громадянка Польщі. Незадоволена — мати моя... Темпераментна уся. Усе — «поцо» та «поцо». По-нашому ні чорта не кумекає.
— Що у неї?
— Здається, ниркова колька. Ось тільки щойно її привезли.
— Ну, гаразд, — сказав Олег. — Абсцес сам розкривай. Як буде готово — покличеш мене, я подивлюся. Ну, а з полячкою піду познайомлюся. Про надходження чужоземців взагалі-то потрібно держадміністрацію повідомляти. Так що йду займатися.
На ходу застібаючи халат, Олег вийшов із ординаторської.
Телефон на сестринському посту дзвонив наполегливо. Нарешті підійшла чергова і зняла трубку.
— Перша хірургія. Так — є, чергує. А хто його питає? Одну хвилинку, він дивиться хвору.
Олег сидів у палаті на краю койки, на якій лежала насуплена, дуже невдоволена жінка. Лікар, доброзичливо торкаючись її руки, говорив:
— Ну ви ж бачите — вже минає, вам краще. Так одразу не може перейти. Повірте, вам зробили все, що належить у таких випадках. Крім того, про ваше надходження ми вже повідомили у міську адміністрацію, тому завтра про вас попіклуються представники державної влади. А сьогодні потрібно лягти і спати...
У дверях з'явилася чергова:
— Олег Вікторович, вас якийсь чоловік до телефону просить. Каже, що вже дзвонив.
Лікар посміхнувся елегантній полячці, пообіцявши, що до ночі ще раз зайде, і вирушив на пост.
— Так!
— Олег Женатий?
— Він самий.
— Вітаю!
— Взаємно. А хто дзвонить?
— Володя Якимець. Пам'ятаєш такого?
— М-м... Здається, ні.
— Перенесися років на п'ятнадцять назад. Спортивний корпус. Тренування тричі на тиждень. Володя Якимець з фінансового...
— Дійсно, пригадую... — розгублено промовив Олег. — Це ти? Радий тебе чути. Як ти мене вишукав? Що, якісь проблеми по медицині?
— Та як тобі сказати... Загалом, так.
— І у чому полягають?
— Знаєш, це взагалі не телефонна розмова. А ми могли би зустрітися? Я навіть зараз під'їхав би.
— Довга розмова?
— Гм-м... Ну, можливо. Від тебе залежить. Може, й довга.
— Цікаво все-таки: а в чім справа?
— Ну... Добре було би таки зустрітися.
— Знаєш що? — подумавши, промовив Олег, — Якщо це не надто терміново, давай завтра. Зранку на десяту. Га? Якраз чергування здам і буду вільний.
— Давай, — зрадів співрозмовник. — Звичайно, не терміново. Як досі терпів, то ще до завтра витримаю.