Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію
- Автор: Йогансен Майк Гервасиевич
- Год: 1932
- Язык: украинский
- Год: Рух
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію». Краткое содержание книги:
IX
Немов зачарований, не міг Данько одірвати очей від того, на що не смів дивитись. Навантажені снопами гарби стояли далеко-далеко позаду, коло них не було нікого. Данько силував очі, намагаючись розглядіти коло гарб хоч один людський силует — і не міг. Дядьки покинули роботу і лавою гнали його кудись за горизонт. Данько знов повернувся, вибрав собі точку на обрії, щоб іти рівно в центрі грізної дуги дядьків, і пішов уперед.
Знову йому враз зробилося холодно. Тепер уже не куркулі переслідували члена степового окрвиконкому за порушення правил полювання, а п’ятеро людей гнали одного, покинувши роботу, стомлені і люті, в пустельнім степу, самі захоплені ловецькою жагою, готові на все, не зважаючи ні на які наслідки.
Данько випростався на весь ріст і витяг м’язи на молодих ногах. Ноги заграли як спружини і пішли, ледве торкаючись землі. Чоботи сиділи добре, не муляли ніде і м’яко слухались музики м’язів. Дбайливо розраховуючи сили, Данько прискорив ходу якраз настільки, щоб іти шість кілометрів на годину. Він ітиме до ночі, але не дасть себе наздогнати. Він глянув на сонце: йому лишалося іти ще із п’ять годин. Тридцять кілометрів! У громадянську війну він легко робив п’ятдесят із одинадцятифунтовою нарізною рушницею на плечі.
Родольфо весело біг попереду, забігаючи в кущики і тішачись з розмаїтих, розмаринних, розбіглих запахів. Данько свиснув: Родольфо став у стрибкові й дивився на нього. Данько свиснув ще раз, Родольфо підбіг до нього і ніжно просунув шию і спину під його рукою.
— Біжи, Родольфо, — майже весело сказав Данько. — Ми тікали з тобою від скандалу, тепер ми тікаємо від смерти. — І він легенько штовхнув пса долонею.
X
Данько і дуга мовчазних переслідувачів пройшли вже кілометрів із сім, ідучи просто на захід. Сонце непомітно побільшало і почало злегка набрякати по краях, воно ішло вже вниз, вдихаючи степовий дух. Не було вже ніякого сумніву в тому, що дядьки зовсім забули про зайця та про правила полювання і гнали мисливця як дичину, як дрохву, щоб забити його дрючками.
Данько знову почав міркувати. Не може бути, щоб вони гнали його навмання у степ, але й досі не було видко, куди вони його заганяють. Як і п’ятеро мовчазних людей, що уперто ішли за ним, Данько геть забув про зайця. Він був свідомий тільки того, що якийсь незвичайний тягар наполягає йому на пояс.
Багато-багато сот метрів він механічно ішов уперед і не міг розгадати, що саме заваджає йому іти. Його думки кружляли навколо кінцевої сцени дня. Він, коли поляже присмерк на поля, востаннє прискорить крок, і дуга зникне з очей. Він перейде ще пару кілометрів і вибере собі місце ночувати. Він скине чоботи, і розкіш розіллється по всьому тілу. Він здійме рушницю й патронташ і покладе патронташа під голову. Він одіпне зайця…
«Заєць»! Ось що заваджає йому іти! Заєць давив на живіт, на крижі, на психіку. Заєць — чудно! — і досі надушував на мозок, як тінь він метушився десь у завулках пам’яті і не давав іти спокійно і весело.
Данько, не спиняючись, одв’язав зайця і високо підкинув його вгору. В цю саму мить у ньому тьохнула фантастична надія. Заєць перекинувся в повітрі і важко гепнув об землю. П’ятеро переслідувачів не могли не бачити його. Данько занотував собі місце, де упав заєць, і, не оглядаючись, пішов уперед.
Перейшовши дистанцію від дуги, він знову відчув, як тьохнула абсурдна надія, він швидко оглянувся. Середній дядько саме переходив те місце, де упав заєць. Він нахилився — усе в Данькові завмерло — він підняв зайця — Данько став і з майже істеричним благанням дивився на нього. Дядько стояв із зайцем у руці і видимо вагався. Зненацька заєць високо злетів угору, перекинувсь і впав на землю.
XI
Данько гарячково схопився і ледве стримав себе, щоб не побігти. Фантастична сподіванка важко упала з зайцем на землю. Дуга рівно й розмірено йшла вперед. Ніхто навіть не підійшов до середнього, ніхто не гукнув, знову усі йшли розмірено і рівно. Десь далеко край неба манячила покинута гарба коло чорних заокруглих куп хліба.
— Родольфо, — сказав Данько. Рудий сетер схопився й став, повернувши до друга голову.
— Сюди, — рішуче сказав Данько. Повний мисливського запалу, рудий Родольфо підбіг до стрільця.
— Слухай, Родольфо. Слухай уважно, бо нам з тобою тепер непереливки, як каже український народ, коли зверх звичних і нормальних тягот і бід доводиться йому зазнати ще й якоїсь, у пляні непередбаченої біди.
Наше становище можна було б коротко схарактеризувати в такий спосіб: нас женуть і гнатимуть аж до ночі. Коли до ночі нас не спіймають, то ми врятувались. Коли до ночі нас спіймають, то мене, Данька Харитоновича Перерву, уб’ють, а тебе, рудого сетера Родольфо, продадуть десь у великому місті, де ти поза всяким сумнівом матимеш на виставках золоті медалі щороку.