Яса. Том 2
- Автор: Мушкетик Юрий Михайлович
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 966-03-3541-5
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Яса. Том 2». Краткое содержание книги:
— Ти б он догаптувала сорочку, яку розпочала ще до Пречистої, — намагалася вгамувати сестру.
— відповідала Ориська піснею. — Ось він теж нічого не робить, — камінець у мій город.
— Як то не робить, — заступалася Дарія.
— А що він робить? Язиком меле — й квит, — і заливалася сміхом. — Йому б у монахи… Але й туди йому зась. Він до дівчат ласий, тільки боїться їх. По очах бачу. Він і на мене поглядає котиком — мурчиком. Правда ж, Дорофію? Він думає, як я з ним повсякчас зажартовую, то на мене й можна дивитися такими очима…
— виспівувала.
Сиділа проти вогню чорнява, розчервоніла, гарна, дратувала мене немилосердно, це я вже не міг по ночах спати й молився запекло та нервово. Іноді мені здавалося, що Ориська мене має ні за що, іноді здавалося, що вона така близька, доступна: простягни руку — і вже вона твоя. Бо то для чого оті загадкові позирки, для чого так високо підв’язана плахта й закочена сорочка, з — під якої виглядають пружні, може, трохи затовсті як для такої лозинистої жінки, ноги. Часом я починав думати розжареним розумом, що, може, ота гнучкість, оті ноги — і є вінцем життя людського, всіма багатствами світу, що він починається і кінчається на них, що й шукати більше нічого, але щось не погоджувалося в мені, я читав собі слова апостольські й знаходив опертя в них та трохи заспокоювався. Але надходив вечір, подавали чай, а після чаю усі всідалися довкола грубки, й усе починалося спочатку. Бачу як нині: гоготять у грубці дрова, стукотять на карнизі, на кахлях, дзиґарі у вигляді панікадила, і справжня лампада горить у кутку неяскравим світлом, а ми всі в зручних фотелях повсідалися в кружок. У кімнаті затишно, гарно: на вікнах занавіски на кільцях, стіни світлиці оббиті шкірою, лавки обкладені сукнами, а годинник стукає й стукає, а я розповідаю притчу Соломонову про царя єгипетського та про його двох дочок, одну красуню, а другу негарну, за негарною цар дає все своє багатство, а за красунею нічого, й одразу мене з тієї євангельської розповіді збиває Ориська, — повертає усе на земне, на плотське, та ще й на нинішнє наше життя:
— А ти, Дорофію, яку б вибрав, ту, за котрою багатство, чи в якої краса?
Я шаріюся, бурмочу щось і збиваюся з розповіді. А Ориська сидить навпроти мене, грає гемонськими очима, аж пропікає ними до кісток. І Дарія усміхається: їй чомусь також подобаються сестрині кпини над моєю цнотою.
— А якби ми з Дарією були царські дочки, отакі, як є, котру б з нас вибрав? — регочеться Ориська.
Дарія раптом спалахує рум’янцями, підводиться й каже строго:
— Ну, ти допатякаєшся. Негоже так пасіювати й збиткуватися з парубка. Ходімо спати.
Другого лютого, на Стрітення, — цей день я запам’ятав добре, — поїхали ми з Ориською у Миргород на ярмарок. Не мали чогось особливого прикупляти, просто так забаглося Орисьці. Поїхали вороним з світлиною, підгаром, коником, запряженим у сани — козирки, сани я добре вимостив сіном, вкрив килимком, на ноги поклали вовчого кожуха. Козирки — то сани на двох, сидіти доводиться плече в плече, коли ж сани ішли в затоки, то Ориська налягала плечем на мене, то я на неї, й тоді вона голосно реготілася. Вона ж правила й коником, і трохи сердилася, що він такий — неграй (то Дарія наказала впрягти найплохішого, перегодованого салотряса — коника, зважаючи на Орисьчин норов і хіть до швидкої їзди), всю дорогу підхльоскувала його короткою, на довгім вишневім батожильні пугою. Казилася вона й на ярмарку, зажартовувала з крамарями, повела мене на той край, де продавали бугаїв, і смикала їх за вправлені в ніздрі кільця, й очі бугаїв тоді наливалися кров’ю, а один пішов задки й потягнув за собою воза, і дядько, який продавав бугая, розгнівався не в жарт. Купила Ориська собі та Дарії по новій, заморській, шовковій хустці, купила чобітки зелені козлові, купила племінникам гостинців, а потім захотілося їй яблучок, які тітка продавала з підрешітка — дотримала до цієї пори. Купила їх кілька, двоє чи троє з’їла сама, стільки ж простягла на долоні мені, — яблучка були невеликі, зимниці, а коли я хотів узяти, раптом засміялася й вкинула собі за пазуху.